Іван Низовий

Моя найкраща пісня ще не виспіла,
Не вигрілась на щирому вогні
Мого натхнення. А мені ж, мені
Не жити, якщо пісню цю не виспівать.
Не милуватись сяєвом очей
Великої

Був наївний – любив усіх,
Навіть тих, що були негідні
Добрих слів.
Брав на душу гріх –
Кари мав за це відповідні.

Посуворішала любов,
Стала мудра – перебирає,
І за це

Я селюк, сирота-сірота
І радянської школи вигнанець…
“Хто єси? Що іси?” –
Мене доля пита,
Я ж кажу їй:
“Поет-самозванець!”.

Гуманоїд –
Я з гумових виліз чобіт,
Із

Заробив на чай і сигарети,
А дружина хліба принесе:
Живемо! –
А деякі поети
І цього не мають.
Натщесе
Творять неоцінені шедеври
В цілковитій тиші-глушині
Не за

То трагедії, то драми,
То хусейни, то саддами.
Видно, час такий…

Кавалерствуючі дами
Крутять в Києві задами,
І втрачає кілограми
Ваня Низовий
(Єсть поет

На просторах України
Завелися буржуїни…
Про “гаранта” кажуть:
“Він –
Щонайбільший буржуїн!”.

Я не вірю в цю вигадку:
“Адже Він – гарант порядку
В українській нашій

«Не возлюби чужу кохану».
Коли ж було, і чи було?
Загоїв час болючу рану
І відчуття перетекло
В те забуття,
Що не вертає
Пекучих спогадів назад –
Усе на світі

Поети, що живуть на небесі,
На грішну землю зверхньо позирають,
Себе вони не мислять поза раєм,
Поза едемом в цвіті і росі!
Наспівують собі та награють
На кобзі українській чи

Ні сього, ні того не можна…
Заборонено се і те…
А між тим розпаскуда кожна,
На хороше щось не спроможна,
Мала змогу хулить безбожно
Все, що зроду було святе.
Поливали

понад усе ціную послідовність!
прощаю зриви помилки вагання
сприймаю як належне переміни
в світогляді –
раніш або пізніш
вони обов’язково перемінять
наш світ –
я в цьому

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами

От і розпрощались ми з тобою,
Вигадко моя не дуже вдала,
Що не стала справжньою любов’ю,
Так зате ж і зрадою не стала!

Душа незахищена й гола
Не вміє себе боронить.
В сильці нерозривного кола
Душа незахищена й гола
На ноті найвищій бринить.

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,

Брутальний світ навколо нас буяв
Ще й хизувався грубістю своєю,
А ми були цнотливі – ти і я –
Під благосною божою зорею.

Звичайно ж, ми ховались від усіх
В нічному лабіринті,

Ми вичахли серцями. Ще нема
В них крижаної скутості. Та нині
Уже відчутно, як у серцевині
Поволі розростається зима.

Все більше острах до глибин пройма:
Це ж самота

Не любіть Україну лише на словах,
Не складайте присяги лишень паперові
Їй на вірність –
Без вас вона вічно жива
І міцніє від вашої від нелюбові!
Не паплюжте її поривання

Куди ж тепер податися мені,
Колишньому, даруйте, селянину
Колгоспному?

Я, був, розправив спину
Господарем у вільній стороні
І синьо-жовтий прапор привітав,
І поклонився

Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
“Ук-ра-ї-на!”
Щоб я писав у Вічність:
“Україна”…

Не вийшло з мене лектора. Дарма,
Що маю і знання, й переконання.
Однак найголовнішого нема:
Терплячості до псевдозагравання.

Оце недавно, був, агітував
Хохлів любити нашу