Іван Низовий

Казали, списався і спився,
і з’ївся, мов той самоїд,
навіки… І далі йшов список
усіх моїх злочинів-бід.

А я ж бо не з’ївся й не спився –
стояв на узбіччі й

Так хочеться з цієї колотнечі
Світ за очі втекти без вороття,
Своє почати заново життя,
Забувши все, що скоїлось до втечі.

А скоїлись такі жахливі речі,
Такі гіркі – до

Хто лиш мене поблажливо не вчив:
Отак живи, ось так роби, сюдою
Стелись травою і течи водою,
Отам кричи, а тамечки – мовчи.
Я все робив, як треба – навпаки:
І жив не так, робив

Ранок такий просвітлений
І доброзичливий!
Нехай таким і лишається…
Не вмикатиму радіо й телевізора,
Не заглядатиму в холодильник,
Не піду за газетами,
Не поїду на

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Сонцем осіянна
Іспаніє, щасливий твій талан
в химерній романістиці Інклана!

Моя прадавня мрія не збулась
Іспанію побачити…

Старі, пожовклі та крихкі,
Мої чорновики…
Які невизрілі думки
Таяться між рядків?

Який світогляд юнака,
Що ріс, немов з води,
З нужди і прагнень
І шукав
Слідів

Мене ніхто не силував тоді,
Тебе також ніхто не приневолив
На серце мені впасти світлим болем,
Щоб я тобою світло володів.
І ми обоє, вже немолоді,
Помолоділи враз тоді від

Ні нахабства,
Ні пихи,
Ні зайвих амбіцій…
Цвірінчу на жердинці,
Ховаюсь під стріху.
Маю ласку від Бога,
Від поезії – втіху,
Свою власну стежину
В гіркім

Як помру, то…

… поставте хреста
На могилі моїй безіменній,
На житті на моєму стражденному,
На любові моїй нерозділеній.

Як помру, то…
… помиріться за чаркою
Та

Чомусь на вулиці твоїй
Згадались квіти… матіоли…
Чому – вони?
Не пожалій
Жалю, душа моя, –
Ніколи
Я не просив:
“Не пожалій…”
Тепер ось… прилетіли бджоли
До

Давай-но попрощаємось достойно,
Розійдемось пристойно, хто куди,
Забувши все,
Що згарячу накоєно,
І за собою витремо сліди.
Ніхто нікому жодного рахунку
Не виставляймо

Раділи солов’ї травневому цвітінню,
А ми жили в кущах, були одною тінню,
Були одним єством,
Хоча й з двома серцями,
І сходились для нас усі кінці з кінцями…

Що відчуваєш ти

Моя найкраща пісня ще не виспіла,
Не вигрілась на щирому вогні
Мого натхнення. А мені ж, мені
Не жити, якщо пісню цю не виспівать.
Не милуватись сяєвом очей
Великої

Заробив на чай і сигарети,
А дружина хліба принесе:
Живемо! –
А деякі поети
І цього не мають.
Натщесе
Творять неоцінені шедеври
В цілковитій тиші-глушині
Не за

То трагедії, то драми,
То хусейни, то саддами.
Видно, час такий…

Кавалерствуючі дами
Крутять в Києві задами,
І втрачає кілограми
Ваня Низовий
(Єсть поет

Ні сього, ні того не можна…
Заборонено се і те…
А між тим розпаскуда кожна,
На хороше щось не спроможна,
Мала змогу хулить безбожно
Все, що зроду було святе.
Поливали

понад усе ціную послідовність!
прощаю зриви помилки вагання
сприймаю як належне переміни
в світогляді –
раніш або пізніш
вони обов’язково перемінять
наш світ –
я в цьому

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,

Брутальний світ навколо нас буяв
Ще й хизувався грубістю своєю,
А ми були цнотливі – ти і я –
Під благосною божою зорею.

Звичайно ж, ми ховались від усіх
В нічному лабіринті,

Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
“Ук-ра-ї-на!”
Щоб я писав у Вічність:
“Україна”…