Іван Низовий

Волаю вже у відчаї:
“Панове,
Щезає мова рідна – це ж біда!”.

У відповідь лунає гонорове:
“Ми не панове, блін…
Ми – гаспада!”.

не піддавайся смутку і гризоті
в самотині себе не хорони
в оглухлих стінах вистиглої плоті
в марноті не зігріти відчини
окуті двері навстіж не додушуй
душі живої янголи у

«Не возлюби чужу кохану».
Коли ж було, і чи було?
Загоїв час болючу рану
І відчуття перетекло
В те забуття,
Що не вертає
Пекучих спогадів назад –
Усе на світі

Поети, що живуть на небесі,
На грішну землю зверхньо позирають,
Себе вони не мислять поза раєм,
Поза едемом в цвіті і росі!
Наспівують собі та награють
На кобзі українській чи

Ні сього, ні того не можна…
Заборонено се і те…
А між тим розпаскуда кожна,
На хороше щось не спроможна,
Мала змогу хулить безбожно
Все, що зроду було святе.
Поливали

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами

Хто кому затикає рота
На щасливій оцій землі?!

– Ро-о-о-ота-а-а!
Плі!
Ми збудуєм на заздрість Кию
Ще небачену в світі Русь…
… Зашморг на шию –
Хру-у-усь…

Через лінощі – в крайнощі
Потрапляємо різно –
То говоримо: “Рано ще”,
То зітхаємо: “Пізно…”.

І ніяк не потрапимо
В золоту середину,
Й через лінощі втратимо
Богом

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради

От і розпрощались ми з тобою,
Вигадко моя не дуже вдала,
Що не стала справжньою любов’ю,
Так зате ж і зрадою не стала!

Душа незахищена й гола
Не вміє себе боронить.
В сильці нерозривного кола
Душа незахищена й гола
На ноті найвищій бринить.

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,

Ми вичахли серцями. Ще нема
В них крижаної скутості. Та нині
Уже відчутно, як у серцевині
Поволі розростається зима.

Все більше острах до глибин пройма:
Це ж самота

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч

Се – образ поета.
Се – імідж бомжа.
Сьогодні між ними ледь зрима межа.
Про це, як поет, я відверто кажу,
Аби не завдати образи бомжу.
До цього додам,
Що порядні

Сам – собі: не пиши,
Бо навіщо псувати папір,
Недешевий папір,
Що його у державі нема,
Бо ніхто не читає сьогодні поетів,
Повір,
Бо душа зголодніла
Поезії геть не

Не любіть Україну лише на словах,
Не складайте присяги лишень паперові
Їй на вірність –
Без вас вона вічно жива
І міцніє від вашої від нелюбові!
Не паплюжте її поривання

Куди ж тепер податися мені,
Колишньому, даруйте, селянину
Колгоспному?

Я, був, розправив спину
Господарем у вільній стороні
І синьо-жовтий прапор привітав,
І поклонився

Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
“Ук-ра-ї-на!”
Щоб я писав у Вічність:
“Україна”…

У вихорі виборів борються друзі:
Ті – ліві, ті – праві, а ті – напролом…
Живу я в такій вибуховій напрузі,
Мов птах запізнілий з підбитим крилом.

А Білолебедія та Оріяна
По