Іван Низовий

Ні сього, ні того не можна…
Заборонено се і те…
А між тим розпаскуда кожна,
На хороше щось не спроможна,
Мала змогу хулить безбожно
Все, що зроду було святе.
Поливали

понад усе ціную послідовність!
прощаю зриви помилки вагання
сприймаю як належне переміни
в світогляді –
раніш або пізніш
вони обов’язково перемінять
наш світ –
я в цьому

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами

Хто кому затикає рота
На щасливій оцій землі?!

– Ро-о-о-ота-а-а!
Плі!
Ми збудуєм на заздрість Кию
Ще небачену в світі Русь…
… Зашморг на шию –
Хру-у-усь…

Через лінощі – в крайнощі
Потрапляємо різно –
То говоримо: “Рано ще”,
То зітхаємо: “Пізно…”.

І ніяк не потрапимо
В золоту середину,
Й через лінощі втратимо
Богом

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради

От і розпрощались ми з тобою,
Вигадко моя не дуже вдала,
Що не стала справжньою любов’ю,
Так зате ж і зрадою не стала!

Душа незахищена й гола
Не вміє себе боронить.
В сильці нерозривного кола
Душа незахищена й гола
На ноті найвищій бринить.

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,

Брутальний світ навколо нас буяв
Ще й хизувався грубістю своєю,
А ми були цнотливі – ти і я –
Під благосною божою зорею.

Звичайно ж, ми ховались від усіх
В нічному лабіринті,

Ми вичахли серцями. Ще нема
В них крижаної скутості. Та нині
Уже відчутно, як у серцевині
Поволі розростається зима.

Все більше острах до глибин пройма:
Це ж самота

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч

Се – образ поета.
Се – імідж бомжа.
Сьогодні між ними ледь зрима межа.
Про це, як поет, я відверто кажу,
Аби не завдати образи бомжу.
До цього додам,
Що порядні

Сам – собі: не пиши,
Бо навіщо псувати папір,
Недешевий папір,
Що його у державі нема,
Бо ніхто не читає сьогодні поетів,
Повір,
Бо душа зголодніла
Поезії геть не

Не любіть Україну лише на словах,
Не складайте присяги лишень паперові
Їй на вірність –
Без вас вона вічно жива
І міцніє від вашої від нелюбові!
Не паплюжте її поривання

Куди ж тепер податися мені,
Колишньому, даруйте, селянину
Колгоспному?

Я, був, розправив спину
Господарем у вільній стороні
І синьо-жовтий прапор привітав,
І поклонився

Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
“Ук-ра-ї-на!”
Щоб я писав у Вічність:
“Україна”…

Не вийшло з мене лектора. Дарма,
Що маю і знання, й переконання.
Однак найголовнішого нема:
Терплячості до псевдозагравання.

Оце недавно, був, агітував
Хохлів любити нашу

У вихорі виборів борються друзі:
Ті – ліві, ті – праві, а ті – напролом…
Живу я в такій вибуховій напрузі,
Мов птах запізнілий з підбитим крилом.

А Білолебедія та Оріяна
По

Історія без істерики
Показує наяву,
Що я без Московії та Америки
На власній землі самостійно живу.

Минулись полтавські трагедії,
Погасли повстанські вогні…
Мажорні