Іван Низовий

Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах
смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка
до стіжка
Побігла

Мов через ліс, через чумизу
Іду, скрадаючись, мов лис.
Внизу так гарно:
Видно знизу
Шуліку,
Що шугає вниз.
Чумиза – це китайське просо,
Або ще кажуть “гаолян”.
А я

Боюсь не смерті.
Смерть – лише відхід
Від звичного земного розпорядку.
Боюсь вмирання, відмирання, від-
Торгнення, відсадження на грядку
Минувшини, де вже не

Що значить – бути молодим,
Коли дається все задаром,
Коли над вранішнім Айдаром
Парує в прохолоді дим,
І пахне риб’яча луска,
Й бліді вилузкуються зорі,
І кожен звук в

Живу та й живу – а чого мені ще
не стачає у цьому чудовному світі?!
Нізвідкіль не тече і ніщо не пече
ні в осінні негоди, ні в пізньому літі.

Розмаїті картини малюють

Кожен вихваля свою професію,
Свій престол возносить і престиж
(Ахайте, Женева і Париж!),
Я ж промовчу ліпше про поезію –
Щонайбільше диво з дивовиж.

Творчість не професія –

Дід був до діла вдатний:
Цілісіньку божу днину
Старанно, ніби дятел,
Обстукував деревину,
Цілісіньку божу днину
Обстукував деревину.

Стуки ті, перестуки
Снились мені

Був наївний – любив усіх,
Навіть тих, що були негідні
Добрих слів.
Брав на душу гріх –
Кари мав за це відповідні.

Посуворішала любов,
Стала мудра – перебирає,
І за це

Я селюк, сирота-сірота
І радянської школи вигнанець…
“Хто єси? Що іси?” –
Мене доля пита,
Я ж кажу їй:
“Поет-самозванець!”.

Гуманоїд –
Я з гумових виліз чобіт,
Із

Волаю вже у відчаї:
“Панове,
Щезає мова рідна – це ж біда!”.

У відповідь лунає гонорове:
“Ми не панове, блін…
Ми – гаспада!”.

не піддавайся смутку і гризоті
в самотині себе не хорони
в оглухлих стінах вистиглої плоті
в марноті не зігріти відчини
окуті двері навстіж не додушуй
душі живої янголи у

«Не возлюби чужу кохану».
Коли ж було, і чи було?
Загоїв час болючу рану
І відчуття перетекло
В те забуття,
Що не вертає
Пекучих спогадів назад –
Усе на світі

Поети, що живуть на небесі,
На грішну землю зверхньо позирають,
Себе вони не мислять поза раєм,
Поза едемом в цвіті і росі!
Наспівують собі та награють
На кобзі українській чи

Через лінощі – в крайнощі
Потрапляємо різно –
То говоримо: “Рано ще”,
То зітхаємо: “Пізно…”.

І ніяк не потрапимо
В золоту середину,
Й через лінощі втратимо
Богом

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради

От і розпрощались ми з тобою,
Вигадко моя не дуже вдала,
Що не стала справжньою любов’ю,
Так зате ж і зрадою не стала!

Душа незахищена й гола
Не вміє себе боронить.
В сильці нерозривного кола
Душа незахищена й гола
На ноті найвищій бринить.

Се – образ поета.
Се – імідж бомжа.
Сьогодні між ними ледь зрима межа.
Про це, як поет, я відверто кажу,
Аби не завдати образи бомжу.
До цього додам,
Що порядні

Сам – собі: не пиши,
Бо навіщо псувати папір,
Недешевий папір,
Що його у державі нема,
Бо ніхто не читає сьогодні поетів,
Повір,
Бо душа зголодніла
Поезії геть не

Не любіть Україну лише на словах,
Не складайте присяги лишень паперові
Їй на вірність –
Без вас вона вічно жива
І міцніє від вашої від нелюбові!
Не паплюжте її поривання