Іван Низовий

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п’яний волоцюго!
Яка

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури…
Прямісінько із кінського сідла
На п’єдестал,
Де ставляться

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа в серце

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали

Я так давно живу на світі,
Що вже й не віриться самому.
Такі події розмаїті
В житті вмістилися одному!

Подію множу на подію –
Вже нагромадилась епоха…
Я в ній безсмертям

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе… істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці,

Це буде вдень –
Не серед ночі:
Тебе на муку поведуть
(Не дай, щоб викололи очі, –
Ти мусиш бачить свою путь
Останню!).
Виведуть на страту
І хрест на плечі

Я не естет. Чого немає –
Того нема. Я – реаліст,
Який за словом не ховає
Красивим
Незугарний зміст.
Не відвертаюсь я від скверни,
Хоча мені вона й бридка,
І продираюся

Померли – від скромності – кращі
Колеги мої непутящі,
Дарма, що пером володіли,
Та кривописати не вміли;
Не сміли зневажити Слово,
Отримане чесно, спадково
Від їхніх

Яке ж моє терпіння несусвітнє,
Які ж у мене жили надміцні,
Якщо мерзенне рабство многолітнє
Не розбудило спротиву в мені!
Молюсь, як не молився ще одвіку,
На тих, кого

Сказати, що люблю, –
Ти не повіриш:
Розгніваєшся,
Ніжкою притупнеш,
Відвернешся,
Можливо, розсмієшся,
Чим зробиш мені боляче…

А не сказати, що люблю,

Ти живеш навшпиньки,
На пуантах,
Дзиґою проковзуєш убік
Протилежний…
Бідний чоловік,
Рідкісним наділений талантом
Всетерпіння, – з іншого кінця
Сцени – за тобою пильно

Вже газет не читаю – брехня
За брехнею біжить, обганя
Вже несвіжу брехню, а за нею
Ще свіжіша колише матнею,
І народ умліває від дива:
– Ця брехня і направду

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі…
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не

На чорних сухарях і на брехні
Росли мої ровесники нещасні,
Народжені, фактично, на війні,
Небажані і, певно ж, недочасні.

В них доля відібрала матерів,
Ну а батьків

Довго від спокуси я берігся,
Мимо гречки з острахом ходив,
І мої калини та берізки
Чахли біля збіглої води.
Сам себе гнуздав я і триножив
І на кпини брав себе я

Що значить – бути молодим,
Коли дається все задаром,
Коли над вранішнім Айдаром
Парує в прохолоді дим,
І пахне риб’яча луска,
Й бліді вилузкуються зорі,
І кожен звук в

Був наївний – любив усіх,
Навіть тих, що були негідні
Добрих слів.
Брав на душу гріх –
Кари мав за це відповідні.

Посуворішала любов,
Стала мудра – перебирає,
І за це

«Не возлюби чужу кохану».
Коли ж було, і чи було?
Загоїв час болючу рану
І відчуття перетекло
В те забуття,
Що не вертає
Пекучих спогадів назад –
Усе на світі

От і розпрощались ми з тобою,
Вигадко моя не дуже вдала,
Що не стала справжньою любов’ю,
Так зате ж і зрадою не стала!