Іван Низовий

Вірш, розрахований на освіченого читача
Захистив би кандидатську дисертацію,
Так нема ж, на лихо, путніх грошей,
Через те і пропада для нації
Фахівець хороший!

Кандидати й

Поети пишуть не за гроші
Й не за медалі…

Вони й без грошей такі хороші –
Куди вже далі?!
І без медалей поети гарні
Й такі солідні…
Хоч на Олімпі, хоч в буцегарні

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде

Мабуть, з Божого повеління
позбуваємось переляку:
всі готові до потепління
політичного і всілякого.

Обіцяють тепло синоптики
вже сьогодні у нас на Сході…
Як розкрились

По оксамиту жовтизна
плямисто розлилася.
Ніхто не відає, не зна,
чи вдалою була весна,
чи тільки потовклася
і в мандри подалася.

На жалюгідному пайку
перелітаю в

ВИКЛИКАННЯ ДОБРОГО НАСТРОЮ

Зацвіли дерева снігом –
Запелюстилась земля…

Скучив я за літаками,
За юнацькими роками,
За стрімким струмковим бігом.
Хочу в

Лечу не в тому літаку
І в напрямку не тому,
Везу майно своє: важку
Неперебутню втому,
Та ще гріхи свої, та ще
Борги свої несплатні,
Та ще вини всесвітній щем,
Та ще

Єдиним хлібом живемо сьогодні,
Але не всім і хліба вистача…
Згасають зорі в небі.
Із безодні
Все ближче
Й ближче
Блимає
Свіча.

Вона не осяває і не гріє,
Хіба

Перегукуються тепловози,
Переморгуються вогні.
Спочиває земля від прози,
Від буденної суєтні.
Чисті роси, і тихі води,
І заводів серцебиття…
Миротворче злиття природи
З

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й

Від горілки відучився.
Від жінок…
Жінки самі
Відлучили.
Закінчився
Вічний празник!

На умі
Порожнеча і пустеля,
А в пустелі –
Напівсни,
І вгорі біліє

Лихого ще не скоїлось нічого.
ПотЕпліло. Заврунились жита.
Пасує до Великодня святого
Праобрію обручка золота.
Хатам причілки синькою малюють,
Підновлюють солом’яні

мені так пишеться одначе
неначе я останні дні
вже доживаю та не плаче
той доживаючий в мені
хоч сни прісні і думи пізні
гризуться в серці десь на дні
до лебединої до

Саме та самота,
Коли в підсумку весни й літа
Склались в рівний покіс,
Як вагомоколосі жита;
Саме та самота,
Коли, може, уперше в житті
Ти лежиш
І показуєш дулі круті

Давно нічого не писалось
В ці дні недужому мені –
Прикупчувалось і втрясалось
На дні свідомості, на дні
Мого пригніченого серця.

І раптом – вибухло! Пишу,
Все накопичене

Ірпінь – то тільки символ, і не більш,
А поїзди живуть в реальнім світі,
І мій, на символізмі зрослий, вірш,
Виходить, за гріхи мої в одвіті
Перед життям реальним. Ірпеня
Моїх

Ніяка завірюха
Малого не зляка –
Топчу собі щодуху
Слідок до вітряка.

Як холодно сьогодні –
До кістки пробира –
Та вдома всі голодні:
Бабуся і сестра,
І піч, і

Подія, сказати б, не бозна яка,
А краще сказати – подія ніяка:

Мене холодильник порожній злякав –
Продуктів у ньому
Що кіт мій наплакав.

Як добре, – радію, – що з Рудки