Іван Низовий

Хто ти, красуне колишня –
Дочасно посивіла вишня
На тротуарі тугому, мов бубон,
І з тугою-хмарою в парі?
Бачу, що бувша, забута, забита і лишня
В цьому суспільстві,
На цьому

Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По

Останню переходимо межу…

Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого

О ранковій порі
На Холодній Горі
Упізнали мене солов’ї
І зозулі…
Ви скажіть, солов’ї,
Де тепер Сагарі,
Де їм доля сучить
Свої дулі-щедрулі?

Ви, зозулі,

Ми шануєм поетів,
Коли вони мертві,
А найпаче їх любимо в ореолі
Терпеливців і мучнів,
Загиблих в неволі,
Ми складаєм ціну
Їхній самопожертві:
Цей – на пам’ятник

Як зацвітуть черемхи і бузки
І розів’є тичинки рідне зілля,
І вишні забіліють, то таки
Це й справді – моє рідне Білопілля.

А там іще – акації, гречки,
Та ще Сули лілейне

… і я тебе поцілував,
Немов сестру…
Ти ж не воліла
Сестрою бути –
Спрага тіла
Хотіла впитись!
Я забрав,
Украв надію на втолимість
Жаги жіночої…
Я

Якщо приїдеш, то нічого
Я не скажу,
Й не будеш знати,
Як серед мороку нічного
Молодиком збиралось стати
Моє останнє сподівання,
Моя мара пізньоосіння,
Коли не на твоє

Пожити б трішечки іще
Й тихенько порадіти,
Як під осонценим дощем
Ростуть і квіти, й діти;
Як обнадійлива яса
Єднає видноколи
Й розкішна жінчина коса
Не сивіє

Вирує весна в біополі мого Білопілля,
І Вир запірнає у Сейм, а вже той набира
Всесилля, аби донести в подесенське привілля,
Всі барви і звуки Сіверії – в дар для Дніпра.
На півдні

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде

Мабуть, з Божого повеління
позбуваємось переляку:
всі готові до потепління
політичного і всілякого.

Обіцяють тепло синоптики
вже сьогодні у нас на Сході…
Як розкрились

По оксамиту жовтизна
плямисто розлилася.
Ніхто не відає, не зна,
чи вдалою була весна,
чи тільки потовклася
і в мандри подалася.

На жалюгідному пайку
перелітаю в

Перегукуються тепловози,
Переморгуються вогні.
Спочиває земля від прози,
Від буденної суєтні.
Чисті роси, і тихі води,
І заводів серцебиття…
Миротворче злиття природи
З

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й

Від горілки відучився.
Від жінок…
Жінки самі
Відлучили.
Закінчився
Вічний празник!

На умі
Порожнеча і пустеля,
А в пустелі –
Напівсни,
І вгорі біліє

Лихого ще не скоїлось нічого.
ПотЕпліло. Заврунились жита.
Пасує до Великодня святого
Праобрію обручка золота.
Хатам причілки синькою малюють,
Підновлюють солом’яні