Іван Низовий

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом,

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні.

Читачу мій, не поспішай
Робити висновки про мене –
Чуття первісне, сокровенне
Таїть беззахисна душа
У глибині своїй;
Чуття
Добра і ніжності…
Його я
Плекаю більше, ніж

Я поганий онук Вам,
Бабусю Уляно, –
Я два роки збирався провідати Вас,
А оце, мимоїздом,
На хвильку заглянув
І, хреста обійнявши,
Розгорювавсь.
Та й потішив себе

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
“Віват!”
На примусовім вічі ми,
Де

До лісу хочеться, в терни –
Відчути синіх ягід терпкість
І освіжитись… Так натерпівсь
В базарнім шумі! Таїни
Запраглось тихої; стежок
Незвіданих; відчуть спокусу
Качатися по

Світ порятує доброта,
Повінчана з красою:
І квітка пташку привіта
Нектарною росою;
І пожаліють сироту
Батьки багатодітні;
Й забудуть геть про самоту
Самотні люди

Під знаком Козерога
Життя моє трива
В наближенні до Бога,
В передчутті Різдва…

Ще в тім тисячолітті,
В тім віці, що минув,
Я жайвором в зеніті
Будив зі сну

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі

Ораторія

1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о…
Україноньки небо
Позаду залишимо…
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле…
Ой,

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно –

Бувають у житті такі моменти,
Коли ні чорт не втішить,
Ані Бог:
Сповна сплатив
На сина аліменти,
Та збільшився стократ батьківський борг.
Живу, як люди.
Посилаю

Хочеться легко зітхнути,
Скинути з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних і чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж

1
Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.

2

У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою

Я завжди любив негаласливо,
Про своє на Всесвіт не трубив.
Був, коли й не люблений,
Щасливим,
Нещасливим був, коли й любив.
Нічим похвалятися тепера,
Бо нема ні лиха, ні

Письменників – нема,
Крім одного,
Найбільшого, –
Пророк він і месія,
Бо книгу “Україна – не Росія”
Встругнув…
Хвалімо ж, людоньки, його!

А тим,
Хто справді книгу