Іван Низовий

Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить:

Пам’яті Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру…
Кров’яниться зірниця.

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно –

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні.

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми

(пародія)

Ще з пам’яті не видуло
Той колоритний пляж,
Де видимо-невидимо
Купальників,
Що аж
Засліплюють відкритістю
(Ну, молодці – кравці!)…
А ти з такою

Отам я ріс, отут,
Он за оцим парканом, –
Тоді був тин-тинок,
Теперки ж пан-паркан, –
Я безталанним був,
І звався хуліганом,
Бо кожний сирота –
То, звісно ж, –

І день за днем – по сонячному колові
Читаю я поезійки Миколові,
На гарному паперові друковані,
В кайдани римів зовсім не заковані.
Хотів, було, за звичкою, по колу я
Читати, і…

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише

Яка притишена печаль!
Громово стукає наручний дзигар
І чути, як тече по венах кров.

* * *

Читаю верстку збірочки своєї,
Шукаючи ту помилку найбільшу,
Яку ніхто ніколи

Поетів різних величин
Час відзначає не чинами,
Не вирізняє поміж нами
Екстравагантністю личин.

Пастушив царствений Гомер.
Війон був славен окаянством.
А Байрон знехтував

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою

Катерині

Кучерява вродлива дівка
Заманила мене сюди:
Звалась вулиця – Кучерівка,
Кучерявились тут сади.

Дівку звали Катюша, Катя,
Як у пісні із тих

Пам’яті друзів дитинства

Я так із ними стрітися хотів
Хоч на одну хвилинку, ненароком!
“Один Іван лежить у Воркуті,
А другий, кажуть, під Владивостоком…”

А третій

Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше

Ми тридцять років ще й один
Сімейний віз тягли в супрязі:
Я був для тебе мужем-князем
Від першодня аж до сивин.
А ти княгинею була
Для мене, вірною жоною,
І чувся дужим я з

Перечитую Стуса…
… І хочеться знов повернутись
В неповторний той травень,
На той семінар поетичний
В розчудесній Одесі
І до Василя доторкнутись
Непомітно рукою:
Чи й

Можна вбити поета
І вірші його спалити,
Можна знищити навіть
Сліди від його слідів
І плитою могильною
Намертво прах придавити…
Та залишаться трави,
Якими він

Страшна біда, коли полюбиш владу,
А згодом розчаруєшся у ній,
І потім необачний вчинок свій
Перекладеш на владу: підлу зраду
Припишеш владі. Логіки ж нема,
Як не крути… Хто