Іван Низовий

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом,

Тебе я вигадав знічев’я,
Коли самотньо бідував
Серед юрмовища,
А ще я
Тебе тобі намалював.
Тепер дивуймося обоє:
Любов’ю вигадка стає,
А все,
Що не стає

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього

Я завжди любив негаласливо,
Про своє на Всесвіт не трубив.
Був, коли й не люблений,
Щасливим,
Нещасливим був, коли й любив.
Нічим похвалятися тепера,
Бо нема ні лиха, ні

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
“Віват!”
На примусовім вічі ми,
Де

“Козацькому роду нема переводу…”
Високі могили степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста,

Ця мить нехай летить,
Хоча вона й прекрасна, –
Поволі відщемить,
Як втрата власна.

Найгірше те, що ми
Цієї миті
В стосунку з добрими людьми
Були сердиті!

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою

Наперед нічого не планую.
Ось переночую, переднюю,
Перемісяцюю, може, лютий –
Місяць, крижаною люттю скутий;
Березень ще переберезнію,
В квітні, може, й травень ще посію
Для

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій

Все вийшло так, як я передбачав,
Як дощ наплакав, потяг накричав,
Як сосни нашуміли в Ірпені,
Як білка написала на сосні.
Ти не спіймала птаха на вітрах,
Зате твій страх

Пиши, допоки вільно дишеться,
І дихай, поки не задушиться
В душі твоїй жадоба жить;
Живи, допоки кров біжить
Із горла вірша; хай ворушиться
Приснулий сумнів – ти

Ораторія

1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о…
Україноньки небо
Позаду залишимо…
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле…
Ой,

Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.

* * *

Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові

Письменників – нема,
Крім одного,
Найбільшого, –
Пророк він і месія,
Бо книгу “Україна – не Росія”
Встругнув…
Хвалімо ж, людоньки, його!

А тим,
Хто справді книгу

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом

Не сподівався перейти межу
Тисячоліть… Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж…
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця