Іван Низовий

“…І там, де твій батько Данило уранці вмивався,
Із гуркотом виросло чорне-пречорне дерево, високе-високе…”.
Це тітка-сусідка укотре хотіла повідати
Про те, як із батьком вони біля Дону

Не віриться, що я пробіг
Таку дистанцію!
Зів’яли проліски,
А сніг –
Зостанеться…
Замовкли жайвори –
Зорі
Співці приморені,
Лиш у заметах – снігурі,
Мов

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну

Вслід за дощем пройшовся по росі,
Позолотивши сонцем вуса сиві…
Це ж гріх який – в божественній красі
Задумувати вчинки некрасиві!

Страшна біда, коли полюбиш владу,
А згодом розчаруєшся у ній,
І потім необачний вчинок свій
Перекладеш на владу: підлу зраду
Припишеш владі. Логіки ж нема,
Як не крути… Хто

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові

Катерині

Кучерява вродлива дівка
Заманила мене сюди:
Звалась вулиця – Кучерівка,
Кучерявились тут сади.

Дівку звали Катюша, Катя,
Як у пісні із тих

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони з маленької планети
Казкаря де сент-Екзюпері.

Каменем ніхто не кане в Лету –
Кожен з них тихенько на

Ти пройшла, словечка не сказавши,
Лиш кивнула злегка головою
Гордо і зневажливо.
Ти ж завше
Зверхньо так поводишся зі мною.
Начебто із підлітком.
Я – сивий,
Зморений

Вже мені й не страшно помирати
(Бажано, щоб посеред весни):
Хай зрадіють “генії”-кастрати,
Що я місце, зрештою, звільнив!
Я ж такий – нічого не жалію:
Поступлюся й там, куди

Онуку Тарасу

Вербові котики пригрілись на осонні
і споглядають завеснілий світ,
і муркотить на божім підвіконні
найголовніший жмуроокий кіт,
рудий і круглий… Сонцем

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей,

Хто знає, як народжуються квіти?
Вони народжуються так, як діти,
як діти, б’ються в пуп’янку: на волю!
І пуп’янок здригається від болю.

Які солодкі материнські муки!
Весна

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать

Можна вбити поета
І вірші його спалити,
Можна знищити навіть
Сліди від його слідів
І плитою могильною
Намертво прах придавити…
Та залишаться трави,
Якими він

за стіною в другій кімнаті
(а для мене це закордон)
жінка спить (солов’ї закляті!)
в неї груди такі налляті
пожаданням але закон
мов дракон стереже від мене
хоч жадану та

Сула і Псло течуть в моїй крові –
Юнацьких мрій зализують руїни,
Аби на свіжих дернах України
Мої Великороди й Низові
Вростали в небо синє без журби,
Без тягаря минулого на

Підносить осінь золотий ранет:
Круті боки – у крапельках дощевих,
Смаглявих зернят ластів’ячий щебет
Довірливо так проситься в сонет.

Дарунок щедрий доньці принесу.
Скажу –

Моя несуджена, прощай!
Живи, засуджена до страти
Повільної. Ти мусиш знати
Усе про відчай і одчай.
Не поминай лихим і злим
Пекучим словом. Запечеться
Твій перший біль. А за

Торохтить порожнеча –
Заснути не можна,
Навіть слово сказати
І то заважа…
Кожна бочка порожня
І діжечка кожна
Барикадним
Себе
Барабаном
Вважа…