Іван Низовий

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в

Чого тобі, затятий чоловіче?
Ти вже і так доволі завинив,
Перегрішив, заборгував удвічі,
Утричі сам собі заборонив
Любити й бути любленим,
Шукати
Примару щастя,
Радощів

І магія забутої елегії,
Прочитаної в юності,
Веде
В минуле,
В далину,
В травневі леготи,
Хоч знаю,
Там ніхто мене не жде,
Не вигляда…

Смішні тепер буколіки

Я, мабуть, не доріс до розуміння
Абсурдних дій,
Але хотів би знать,
Чому громада розкида каміння,
А хтось один приречений збирать
Його докупи?

Серцем

Зі мною доля повелась жорстоко,
Та я їй добротою відповів:
Не йшов, наливши злою кров’ю око,
Ні на Донецьк війною, ні на Львів.

У Львові я всю юність промоскалив
І первістка

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам –

1
Козакували – всіх побивали,
Гарно співали й гопакували!

2

Нас розкозачили і закріпачили –
І вже не чули нас, і вже не бачили…

3

Ми розкріпачились –
Нас

Терплячий наш народ.
Воли терплячі.
Тяжку поклажу сотні літ везуть.
Налигачем
Погоничі
Ледачі,
Посмикуючи,
Нам торують путь

До світлого майбутнього –
На

люблю свою державу я
в собі її відроджую
шабелькою іржавою
минулому погрожую
неначе у вагоні я
мене трясе і смикає
ото така агонія
імперії великої
немовби я у

22 квітня – знаковий день

Одночасно з перепохованням
Кобзаря, я сам себе ховаю
заживо –
надії більш не маю,
що народне вибухне повстання.

В день цей озвірілі

Зелений світе у моїм вікні,
Я щось для тебе значу чи не значу,
Чи, мо’, себе самого марно трачу
На пошуки сумнівні і сумні?
Зелений світе у моїм вікні,
Хто я єси
І що тобі

За моїм вікном –
Недобудова.
Я до неї вже
Помалу звик.

Гірко:
Помирає рідна мова
І сичить роздвоєний
«Язик»
Скрізь-повсюди;
Пісня солов’їна
Ледь

Той – академік,
Той – лауреат,
А той, гляди, доп’явся до трибуни
Верховної – і чорт йому не брат!
Я ж смичу-рву
Свої луганські струни…
Внизу – затишшя…
Крига – не

Березневе небо плаче лицемірними слізьми.
Напинаю парасолю – йду на похорон зими.
Пережив її, закляту, вже приречений на смерть,
поминальну вип’ю чарку, переповнену ущерть!
Всім,

Берегиня – інакше й не скажеш
про народну артистку
що вийшла з народу
а точніше з народу й на мить не виходила
не втрачала коріння свого українського
не губила своїх пелюсток

Вірш, розрахований на освіченого читача
Захистив би кандидатську дисертацію,
Так нема ж, на лихо, путніх грошей,
Через те і пропада для нації
Фахівець хороший!

Кандидати й

Поети пишуть не за гроші
Й не за медалі…

Вони й без грошей такі хороші –
Куди вже далі?!
І без медалей поети гарні
Й такі солідні…
Хоч на Олімпі, хоч в буцегарні

Лечу не в тому літаку
І в напрямку не тому,
Везу майно своє: важку
Неперебутню втому,
Та ще гріхи свої, та ще
Борги свої несплатні,
Та ще вини всесвітній щем,
Та ще

Єдиним хлібом живемо сьогодні,
Але не всім і хліба вистача…
Згасають зорі в небі.
Із безодні
Все ближче
Й ближче
Блимає
Свіча.

Вона не осяває і не гріє,
Хіба