Іван Низовий

Мальви усміхаються, мов діти,
Сонячному ранку,
А роса
Рясно так усипала всі квіти,
Що пелюстка кожна провиса.

Промені клюють живі краплини,
Мерехтять в рожевому

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль,

І досі я не в тому літаку,
І не лечу нікуди – зависаю
У просторі і часі,
І не знаю,
Чого сюди я впхався нашвидку.
Оце б сидіть на березі ріки
І плинути в думках за течією

Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів…
Та ще не вечір, ще не вечір!

І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля…
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм

Я – вдома!
Піврічна втома,
безсонням породжена, тане…
Як скоро мене не стане
на світі?
Терпка оскома
жадоби життя діймає
до самого до осердя…
Тривожна мелодія

Шукаю витоки Сули –
Життя свого початки:
Колись були,
Але втекли –
Ні сліду, ні печатки…
Лишень болото.
І життя
Дрижить трясовиною –
Нема води ні для пиття,
Ані

А вже на моєму балконі
Христосаються віки,
І мати моя в сонцесяйній короні
Розписує райдугою писанки.
Я сплю наяву при іконі,
На покуті долі мовчу,
І спогади-марення-сни

Я не знайшов себе у Львові,
Хоч збереглись на всі часи
У неповторній львівській мові
Найкращих друзів голоси…

“Ходімо, Йванку, до кав’ярні…”
Мирося ніжно обійма
Крилом

Не думайте, що я вас не люблю,
Не згадую, потроху забуваю, –
Я потай ваші погляди ловлю
І в серці їх, немов скарби, ховаю.

Не вірте, що я вас не впізнаю
З гордині, – просто я

Живи, Іване, як і всі поети,
й на кращі дні надії не втрачай:
сьогодні заробив на сигарети,
а завтра, мож, заробиш і на чай.

А післязавтра будуть хліб і масло –
нарешті

Кожен день проживаю, мов рік.
Кожен день, наче вік, проживаю.
Життєрадісний я чоловік –
за реальність химерію маю!

Повторюється все.
І я повторююсь,
щоразу наче заново відтворююсь
в думках, у вчинках, в тому, що пишу…
Повторення – засвоєння вже знаного,
засвоєне прокручується

Зі старістю важко змиритись.
Душа не бажає журитись,
заплутавшись в бабинім літі, –
рвучи хитросплетені сіті,
вона потерпає від спраги
і переоновлення прагне.

Душа не

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в

Чого тобі, затятий чоловіче?
Ти вже і так доволі завинив,
Перегрішив, заборгував удвічі,
Утричі сам собі заборонив
Любити й бути любленим,
Шукати
Примару щастя,
Радощів

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам –

1
Козакували – всіх побивали,
Гарно співали й гопакували!

2

Нас розкозачили і закріпачили –
І вже не чули нас, і вже не бачили…

3

Ми розкріпачились –
Нас

Терплячий наш народ.
Воли терплячі.
Тяжку поклажу сотні літ везуть.
Налигачем
Погоничі
Ледачі,
Посмикуючи,
Нам торують путь

До світлого майбутнього –
На