Іван Низовий

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль,

І досі я не в тому літаку,
І не лечу нікуди – зависаю
У просторі і часі,
І не знаю,
Чого сюди я впхався нашвидку.
Оце б сидіть на березі ріки
І плинути в думках за течією

Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів…
Та ще не вечір, ще не вечір!

І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля…
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм

Допоки ще сную думки – існую,
дари життя віншуючи, віршую
на берегах Славути. Одесную –
Десна – десниця вічності. Ошую –
родоплемінна Рось. Не розділяє
Дніпро на дві частини

Осмути сивої сувій
я розмотаю знов
і прочитаю вирок свій:
скарати за любов!
А більше й ні за що карать,
повинну лити кров…
Готов я радо помирать
за першогріх – любов!

А вже на моєму балконі
Христосаються віки,
І мати моя в сонцесяйній короні
Розписує райдугою писанки.
Я сплю наяву при іконі,
На покуті долі мовчу,
І спогади-марення-сни

Я не знайшов себе у Львові,
Хоч збереглись на всі часи
У неповторній львівській мові
Найкращих друзів голоси…

“Ходімо, Йванку, до кав’ярні…”
Мирося ніжно обійма
Крилом

Не думайте, що я вас не люблю,
Не згадую, потроху забуваю, –
Я потай ваші погляди ловлю
І в серці їх, немов скарби, ховаю.

Не вірте, що я вас не впізнаю
З гордині, – просто я

Живи, Іване, як і всі поети,
й на кращі дні надії не втрачай:
сьогодні заробив на сигарети,
а завтра, мож, заробиш і на чай.

А післязавтра будуть хліб і масло –
нарешті

Співчуття і співщирість
Незримо
Без рими
Виростають в поезію…
Рима сама,
Як відлуння,
Повторює неповториме,
Як уява,
Немислиме все обійма.

Сумую, бо сумується.
Сумую
Тому,
Що в сивих сумнівах живу:
Чи зиму цю жаску перезимую,
Чи перетерплю кризу вікову,
Чи пересилю і перетриваю,
Чи переплачу й знову

Зі старістю важко змиритись.
Душа не бажає журитись,
заплутавшись в бабинім літі, –
рвучи хитросплетені сіті,
вона потерпає від спраги
і переоновлення прагне.

Душа не

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в

Чого тобі, затятий чоловіче?
Ти вже і так доволі завинив,
Перегрішив, заборгував удвічі,
Утричі сам собі заборонив
Любити й бути любленим,
Шукати
Примару щастя,
Радощів

І магія забутої елегії,
Прочитаної в юності,
Веде
В минуле,
В далину,
В травневі леготи,
Хоч знаю,
Там ніхто мене не жде,
Не вигляда…

Смішні тепер буколіки

Я, мабуть, не доріс до розуміння
Абсурдних дій,
Але хотів би знать,
Чому громада розкида каміння,
А хтось один приречений збирать
Його докупи?

Серцем

Зі мною доля повелась жорстоко,
Та я їй добротою відповів:
Не йшов, наливши злою кров’ю око,
Ні на Донецьк війною, ні на Львів.

У Львові я всю юність промоскалив
І первістка

1
Козакували – всіх побивали,
Гарно співали й гопакували!

2

Нас розкозачили і закріпачили –
І вже не чули нас, і вже не бачили…

3

Ми розкріпачились –
Нас

Терплячий наш народ.
Воли терплячі.
Тяжку поклажу сотні літ везуть.
Налигачем
Погоничі
Ледачі,
Посмикуючи,
Нам торують путь

До світлого майбутнього –
На