Іван Низовий

Усім ІванАм – ІванИ
І всім Пигулям – Пигулі!
Обох я любив,
Та обидва вони
Давно вже знайшли свій притулок
В землі.

Я знаю: обом ІванАм
Незатишно на чужині,
І в

Було село –
й нема села.
Куди, Суло,
село знесла?
Чи до Ромна,
чи до Лубен,
де Бористен
все поглина?
Ані весла,
ані керма…
Мовчить Сула
така німа…

За келихом вина
Згадав про тебе
І про свою вину перед тобою…
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солона і гірка сльоза.

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не

Водночас жайвір і ковадло в кузні
Розпочинали день в селі моєму,
Що прагло і свою ліричну тему
Привносити в «шедеври» всесоюзні.

Врожаїлось в газетах і в ефірі,
Співалось від

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в

Тече Лугань у великодню рань,
купає явори… І добре все би,
якби не повінь… Гей, не хулігань,
козацька річко, не виходь із себе!

Пасись тихенько – головатий мер
надумає лихе і

Спільників – тьма.
Однодумців – нема.
Лиш на базарному рівні
І взагалі,
Й зокрема,
Всі ми під Богом рівні.

Є філософія вчинку
І є
Дух,
Що з часів

Живу – хапаюся іще
Я за солом’яний промінчик –
Смішний, наївний чоловічок
Під захлинаючим дощем!
Пливу – втікаю від утрат
І без надії сподіваюсь
На те,
Що мій безвольний

Я так іще ніколи не писав:
Мов дихаю пречистими словами,
А наді мною світлі небеса,
Мов купол храму –
В ньому,
Замість брами,
Веселка молода перевиса.

Добро не є великим чи малим:
Воно – добро! На противагу злому –
Невимірне. Велике у малому
Не меншає ніскільки. А між тим
Мале стає частинкою значною
Великого. Ім’я йому –

І хочеться позаздрити комусь
Славетному,
І чомусь не вдається,
І я над цим не плачу,
А сміюсь,
Й душа моя полегшено сміється
Над задрістю чужою:
Це ж вона
Весь білий

Букет осінніх квітів на столі –
І радує мене він і печалить:
Нема для мене місця на землі,
Куди би міг надовго я причалить
І відпочить до першої весни
Після свого сумного

обрій округлює очі осинені
оси оснулі осоння озвучують
ондечки огир огнистооспалий
ойки-ойойки! – овес обтолочує
овід облітує овид орбітою –
обколесовує обід:
обідати!
о

– Лапушку Грицька убили
На суханівській гуральні,
Освіжили і зварили,
Й спожилИ тихцем в їдальні!

– Ні, сердегу зарубали
На Любимому… Ночами,
Коли всі повально

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль,

І досі я не в тому літаку,
І не лечу нікуди – зависаю
У просторі і часі,
І не знаю,
Чого сюди я впхався нашвидку.
Оце б сидіть на березі ріки
І плинути в думках за течією

А вже на моєму балконі
Христосаються віки,
І мати моя в сонцесяйній короні
Розписує райдугою писанки.
Я сплю наяву при іконі,
На покуті долі мовчу,
І спогади-марення-сни

Я не знайшов себе у Львові,
Хоч збереглись на всі часи
У неповторній львівській мові
Найкращих друзів голоси…

“Ходімо, Йванку, до кав’ярні…”
Мирося ніжно обійма
Крилом

Зі старістю важко змиритись.
Душа не бажає журитись,
заплутавшись в бабинім літі, –
рвучи хитросплетені сіті,
вона потерпає від спраги
і переоновлення прагне.

Душа не