Іван Низовий

Де річка Сож і річка Здвиж,
Де Убідь, Удай, Уди,
Живімо –
Зважуймо престиж
Щоденно і повсюди
Держави, Києва, Дніпра,
Тополі і калини,
Заради власного добра
І слави

Людоньки поетам співчувають,
Сльози не приховують свої:
«Як вони, сердешні, виживають?!».
Виживаєм так, як… солов’ї…
Клюємо первоцвіт. Запиваєм
Божою росою на

Я привчав себе, непокірного,
жити поповзом, напівподиху,
упівголосу: чув я шкірою
небезпечність малого подвигу!

Ти – колгоспник, тож двигай вилами,
самознищуйся самовіддано

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила –

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені

А вода текла собі й текла,
І літа спливали за водою,
І від падолиста аж рудою
Восени робилася Сула.
Я змивав усі свої гріхи
У її чистилищі… Було те,
Ой, давно!
…

Маківкою пишною в городі
Ти буяла в місяці маю,
А під осінь,
Всупереч природі
(Плакатись про це сьогодні годі!),
Будяком сколола всю мою
Душу,
Оголивши при

О як мої коханки постаріли,
Ті, що горіли зорями вночі
І гріли душу!

Попелом в печі
Амурні стріли стали
Й догоріли
Свічки весільні…

Жодної свічі!

Зелене зовні,
А яка
Кисло-солодка серцевина
У цього яблука,
Терпка,
Як поцілунок,
І первинна!
Вторинне ж те,
Що ми звемо
Оскомою
Лиш після того,
Як

Ні барвінку, ні черемхи, ні бузку, –
А були ж усюди – щонайкращі, –
Заснували давню стежку нешвидку
Лісопарку здичавілі хащі.
Продираюсь крізь галуззя – і ніде
Не знаходжу

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному…

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На

Усім ІванАм – ІванИ
І всім Пигулям – Пигулі!
Обох я любив,
Та обидва вони
Давно вже знайшли свій притулок
В землі.

Я знаю: обом ІванАм
Незатишно на чужині,
І в

Було село –
й нема села.
Куди, Суло,
село знесла?
Чи до Ромна,
чи до Лубен,
де Бористен
все поглина?
Ані весла,
ані керма…
Мовчить Сула
така німа…

За келихом вина
Згадав про тебе
І про свою вину перед тобою…
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солона і гірка сльоза.

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не

Тече Лугань у великодню рань,
купає явори… І добре все би,
якби не повінь… Гей, не хулігань,
козацька річко, не виходь із себе!

Пасись тихенько – головатий мер
надумає лихе і

Спільників – тьма.
Однодумців – нема.
Лиш на базарному рівні
І взагалі,
Й зокрема,
Всі ми під Богом рівні.

Є філософія вчинку
І є
Дух,
Що з часів

Живу – хапаюся іще
Я за солом’яний промінчик –
Смішний, наївний чоловічок
Під захлинаючим дощем!
Пливу – втікаю від утрат
І без надії сподіваюсь
На те,
Що мій безвольний

Я так іще ніколи не писав:
Мов дихаю пречистими словами,
А наді мною світлі небеса,
Мов купол храму –
В ньому,
Замість брами,
Веселка молода перевиса.

Добро не є великим чи малим:
Воно – добро! На противагу злому –
Невимірне. Велике у малому
Не меншає ніскільки. А між тим
Мале стає частинкою значною
Великого. Ім’я йому –