Іван Низовий

Як я почуваюсь? Начуваюсь
Після всього. Висновки роблю.
Чимось проникаюсь, в чомусь каюсь,
А чогось – не те, що не люблю, –
Не терплю! А власне, добре маюсь:
Менше матюкаюсь,

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов’їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком

Замолоду вірилось наївно:
Є любов досмертна,
Є така
Дівчина по імені Фаїна,
Ніжна,
Мов пушиночка, легка.
Проводжала в армію –
Молила
Пам’ятати.
Зорями

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В

Плюю на всі канони!
Де сяду, там і встану,
Не писані закони
Безправному Івану.

Нехай державні лежні
Живуть в постійній стежі,
Івани ж незалежні
Відкинуті за

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній

У відчаї,
Крім чаю,
Нічого вже не п’ю…
Питущих – не повчаю,
Порад їм не даю;
На чарку – позичаю,
Закуску подаю,
А сам, кажу ж, крім чаю,
В застоллі вже не

Сльозо моя, бідо моя – Суло,
Пропаща моя радосте єдина,
Ти помираєш тяжко,
Мов людина,
Життя якої марно протекло.
Хоча й було бурхливе –
Боротьба
Перетекла в поразку,

Живу в чужому вирії,
А втім
Інстинкт не пригасає:
Іздалека –
Немолодий, притомлений лелека –
Знов навесні
Шукати рідний дім
Лечу наосліп.
Трудиться крило
З

Гоп! – яка раптово екзотична,
Гоп! – яка підскочисто-легка
Україна,
Споконвічна і довічна,
Пе-ре-лі-ту-є на крилах гопака.
Го-па-ку-є-мо! –
Пакуємо валізи:
Хто на

Сідав на коня – зачепилась матня
За вигин Дінця…
А, бісяка із нею!
Рвонув – відірвалась…
Погнав я коня
У степ,
Що палав золотою стернею.

Пригнав до столиці –
В

Закурявіла кураїна.
В раїнах – кіптяви рої.
Суржикомовна Україна,
Де живемо,
Як несвої,
По виду нібито вкраїнці,
А за поводженням – хохли
(Недарма в пашпортній

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила –

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені

А вода текла собі й текла,
І літа спливали за водою,
І від падолиста аж рудою
Восени робилася Сула.
Я змивав усі свої гріхи
У її чистилищі… Було те,
Ой, давно!
…

Ні барвінку, ні черемхи, ні бузку, –
А були ж усюди – щонайкращі, –
Заснували давню стежку нешвидку
Лісопарку здичавілі хащі.
Продираюсь крізь галуззя – і ніде
Не знаходжу

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному…

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На

Усім ІванАм – ІванИ
І всім Пигулям – Пигулі!
Обох я любив,
Та обидва вони
Давно вже знайшли свій притулок
В землі.

Я знаю: обом ІванАм
Незатишно на чужині,
І в

Тече Лугань у великодню рань,
купає явори… І добре все би,
якби не повінь… Гей, не хулігань,
козацька річко, не виходь із себе!

Пасись тихенько – головатий мер
надумає лихе і

Спільників – тьма.
Однодумців – нема.
Лиш на базарному рівні
І взагалі,
Й зокрема,
Всі ми під Богом рівні.

Є філософія вчинку
І є
Дух,
Що з часів