Іван Низовий

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

Його немає. Він помер…
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони… Але ж

Всю ніч мені дощило. Недарма
Я борщ варив. А в голові варилось
Таке, чому і назви ще нема,
І, зрештою, на дощ перетворилось.

Розвиднілось під ранок в голові –
Дощ народив

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за

І спокута свята…

Не карайте ж мене після того,
Як уперше в житті
Я навколішки став перед Богом
І відверто зізнався
У всьому, що скоїв свідомо
Й несвідомо вчинив –
Я

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
“Ще не помер…
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В

Вже багатьох не стало. Не стає
Печально і трагічно. Вже ночами
Приходять ті, кого не вистачає,
В безсоння найсамотніше моє.

Приходять і мовчать. І я мовчу
Печально і

Сіється дощик – роситься
Спріла трава-мурава.
Зріють – на аркуш просяться –
Господу вдячні слова.

Ми засіваєм пшеницею
Дикі в минулім степи.
Щедрою росяницею,
Господи,

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від

Дочка з Феодосії
Телефонує мені –
За голосом Лесі
Вчуваються шепоти
Моря…

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу

Не дотяг до генія,
але
щирим був,
якщо і помилявся,
разом із народом похмелявся
в час,
коли було аж надто зле.

Визначним не заздрю –
присягнусь –
і цілком

Хороню, поминаю, оплакую
Сам себе на руїні життя,
Ледь тримаюсь рукою закляклою
За гранчак подивовано-зляканий
Неприйняттям хмільного пиття.

Необачно перейшов дорогу
Мстивому – і жду тепер біду:
На ходу підставить підло ногу
Й зарегоче, якщо я впаду.

ПотопчЕться по мені для втіхи…
Й заманеться ницому

Простіть мені, люди, одне
Єдине, що рве мої груди:
Було, цілували мене
Іуди – не знав, що іуди,
Бо щирі, мов діти, були
У клятвено-вірній любові,
А як підросли –