Іван Низовий

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю…

Летить журавлик –
тож радість

У портфелі він приносить квіти,
Шоколад і марочне вино.
Опадає піна з Афродіти,
Хвиля штори захлина вікно.
Він словечко лагідне добуде
З потайного міні-словника.
І приляже

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили

мій автобус нічний
через Дубно Корець і Житомир
я заснути не міг
і прощальне вино не пилось
з ким зосталася ти?
накуплю телефонних жетонів
подзвоню тобі з Києва
може й

Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не

Не віриться, що я пробіг
Таку дистанцію!
Зів’яли проліски,
А сніг –
Зостанеться…
Замовкли жайвори –
Зорі
Співці приморені,
Лиш у заметах – снігурі,
Мов

Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі

на пероні стою в Ірпені
між Луганськом і Львовом і між
несобою й собою мов ніж
у самісінькій серцевинІ
у мені колупається хтось
може Бог а скоріш Сатана
це твоя невина це

Як завше, крайній, в торохкім трамваї
Гойдаюся в петлі біля дверей:
Жду виходу з безвиході…
Триває
Життя – платні кондуктор не бере.

При виході то сварка, то

Галині Іванівні Фесенко (Великород) – моїй двоюрідній сестрі

А в Галі затишне подвір’я
І стіл гостинний у дворі,
І за двором – полів безмір’я,
І над будинком всі

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну

Пам’ять така несумлінна:
Згадую – відчай пече…
Груди біліють, коліна –
Зовсім не бачу очей.
Мови не чую ні слова:
Звуки – і ті вже глухі,
Наче дрімуча діброва
В кучмах

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А

Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…

* * *

Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!

* * *

Заховаюсь
Під осіннім

На станції Анар прожив я кращі дні
без грошей в гамані, без перспективи
їх заробити. Дівам чорнобривим
в їдальні так подобалось мені
хліб нарізати… Повні тарілки
пахтіли

Підвозили до Свистунівки
ми офіційних молодиць –
над ними сяяли, мов німби,
величні зачіски… І ниць
перед царицями я падав,
стеливсь барвінком унизу
й передчував у їхніх

“…І там, де твій батько Данило уранці вмивався,
Із гуркотом виросло чорне-пречорне дерево, високе-високе…”.
Це тітка-сусідка укотре хотіла повідати
Про те, як із батьком вони біля Дону

Малюймо Шевченка й ліпімо завжди молодим
без німбу пророка, бо німби невічні, як дим.
Й терновий вінець не чіпляймо йому на чоло,
бо мучнів у нас і сьогодні не менш, ніж було
в

Цей диво-потяг “Рахів – Львів”,
І ми – чудні в нім пасажири…
Чого нам їхати кудись
Із розпрекрасної Яремчі?!

У когось – вітер в голові…
Когось несуть чуттєві вири…
Я ж у

Глупої ночі мені
Добре ведеться.
Місяць ясний у вікні
Щиро сміється.
Глупої ночі думки
Мудрі приходять.
Свято Різдва.
І зірки
Так хороводять!
Тісно рядок до