Іван Низовий

По долі моїй.
Мов по Дикому полю,
Гасати
Нікому
Повік не дозволю:
До болю стиснуся,
В пружину зав”юся,
І – випрямлюсь!
Навіть нехай і порвуся…

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку –
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину…

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так

а в Буськім парку сокорі
не для сокири сотні років
проклали борозни глибокі
на їхній панцирній корі
колись тебе я цілував
під тристалітнім осокором
якщо й забуду то не

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в

А мій вертеп триває і триває,
І, як завжди, вирує череда –
Життя кипить, допоки ще трава є
І в криницях не висохла вода.

А мій вертеп – найкращий із вертепів,
Отож його

За бороду Бога не можуть
вхопити,
тож ловлять за хвіст
бісяку –
гріхи свої множать
без страху…
Відмолять у піст.

Всього, що душа забажає,
нахапано: їсти і пить

Немов бджола до квітки,
Я до неї
Лечу…
А білоцвіт – немов пурга.
Але ж… Бджола хоч має привілеї
І вигоду свою: нектар, перга…
А я не маю вигоди! Я знаю
І розумом, і

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний – маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я – змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра

Ніяк ми не поділимо свої
обов”язки – заваджують амбіції, –
новітні “палії” і “колії”
над створенням примари-коаліції
колінця витинають…
Холуї
московської –
до всього

Жодна з тих, неземних, як здавалося, і неповторних,
Як вважалось колись мені, іспит не склала простий
На любов кольорову і вірність пісенну… І все ж я
Всіх простив, відпустивши, бо

Чаєпиття з тобою – насолода,
Одна з найвищих: навіть захмелів
Я від очей твоїх і щирих слів…
Якби ж частіш траплялася нагода
Для зустрічі – життя б не пожалів!

Твоя – не

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

Його немає. Він помер…
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони… Але ж

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без