Іван Низовий

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.

НАМ

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік

Тепер іще пекучіше люблю
Голодну і шельмовану зусюди.
Надіюсь разом з нею і терплю
Наруги, і пересуди, й огуди.

І хоч м’яких доріг не простелю
І не зніму з її очей

Я незлюбив тебе. Свій гріх
Я відмолю колись, бо знаю,
Що повернусь до тебе, краю
Чужий, – своїм серед своїх.

А нині ти мені – чужий,
І я не свій іще для тебе:
Все

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй

Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але… є сумнів…
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку “так”,
В кінцевій сумі –
Категоричне

Нікого… Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.

Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!

Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.

приголубився до тіла що не сміло
запалати й запалити і спалить
ледве жевріло крізь попіл животіло
грішне тіло що не вміло ще грішить
не наважуюсь роздмухати багаття
бо не зможу

у неї крил нема а ти
її примушуєш літати
над буднями кричиш лети
лети бо ти не хочеш знати
вона ж не птаха крил нема
ти сам колись відтяв їй крила
вона твоя раба

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку –
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину…

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру

Знаю, в чужині за ріднокраєм
Журяться без краю журавлі…
Журавлі повернуться, я знаю,
З чужини до рідної землі.

Знаю, що у леготі розмаю
Принесуть нам весну на

За бороду Бога не можуть
вхопити,
тож ловлять за хвіст
бісяку –
гріхи свої множать
без страху…
Відмолять у піст.

Всього, що душа забажає,
нахапано: їсти і пить

В.Ф. Януковичу

Мабуть, складатиму оди з нагоди
інавгурації… Різні народи
будуть вітати мене
з радісним днем!

Словом натхненним вельми азартно
вже привітав

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення

Жодна з тих, неземних, як здавалося, і неповторних,
Як вважалось колись мені, іспит не склала простий
На любов кольорову і вірність пісенну… І все ж я
Всіх простив, відпустивши, бо

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за