Іван Низовий

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в

А мій вертеп триває і триває,
І, як завжди, вирує череда –
Життя кипить, допоки ще трава є
І в криницях не висохла вода.

А мій вертеп – найкращий із вертепів,
Отож його

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2

Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру

Знаю, в чужині за ріднокраєм
Журяться без краю журавлі…
Журавлі повернуться, я знаю,
З чужини до рідної землі.

Знаю, що у леготі розмаю
Принесуть нам весну на

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний – маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я – змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра

Ніяк ми не поділимо свої
обов”язки – заваджують амбіції, –
новітні “палії” і “колії”
над створенням примари-коаліції
колінця витинають…
Холуї
московської –
до всього

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, –

В.Ф. Януковичу

Мабуть, складатиму оди з нагоди
інавгурації… Різні народи
будуть вітати мене
з радісним днем!

Словом натхненним вельми азартно
вже привітав

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

Його немає. Він помер…
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони… Але ж

Всю ніч мені дощило. Недарма
Я борщ варив. А в голові варилось
Таке, чому і назви ще нема,
І, зрештою, на дощ перетворилось.

Розвиднілось під ранок в голові –
Дощ народив

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за

І спокута свята…

Не карайте ж мене після того,
Як уперше в житті
Я навколішки став перед Богом
І відверто зізнався
У всьому, що скоїв свідомо
Й несвідомо вчинив –
Я

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без