Іван Низовий

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не

Помирають поети –
Невпізнані генії
О лихій, о глухій опівнічній годині,
А в серцях у поетів конають в агонії
І не можуть сконати пісні лебедині…
Лиш затим на

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В

Душа то мудра, то наївна…
І в роздумах гублюся я:
Моя держава – Україна,
Чи не моя?

А в грудні день занадто куций,
І розум думка осіня:
Для пролетарських

Привітав мене Володя Просін
з Днем журналіста…
…Як було все просто
в юнацькі рОки:
шпальтами газети
ми,
молоді, закохані поети,
постійно марили;
мізерний

По долі моїй.
Мов по Дикому полю,
Гасати
Нікому
Повік не дозволю:
До болю стиснуся,
В пружину зав”юся,
І – випрямлюсь!
Навіть нехай і порвуся…

моє предивне дивеня
в такій простенькій оболонці
неначе пролісок на сонці
напередодні веснодня
нехай тебе обороня
сам Бог а божі охоронці
тебе в небесній

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в

А мій вертеп триває і триває,
І, як завжди, вирує череда –
Життя кипить, допоки ще трава є
І в криницях не висохла вода.

А мій вертеп – найкращий із вертепів,
Отож його

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2

Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний – маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я – змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра

Ніяк ми не поділимо свої
обов”язки – заваджують амбіції, –
новітні “палії” і “колії”
над створенням примари-коаліції
колінця витинають…
Холуї
московської –
до всього

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, –

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

Його немає. Він помер…
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони… Але ж

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без