Іван Низовий

Зими цілунки крижані
Й цупкі обійми хижі…
За літні спомини сяйні
Ховаюся від хвижі.
І від морозів-сікачів
У сни жаркі втікаю,
Де на жіночому плечі
Найбільше щастя

Як рубали мою тополю,
Не чиюсь, а мою тополю,
Світ здригався тоді від болю,
Від її і від мого болю.

Як тополю мою зрубали,
Не чиюсь, а мою зрубали,
То неначе підпори

Я Рибаса пригадую слова:
“Хто хоче свята – той діждеться свята,
Коли душа заплаче й заспіва,
Ніким не клята і нічим не м’ята”.
І що ж?! Тарас Михайлович правий…
Оплакуючи

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не

Як гарно все!
За святом – свято
До неба стяги підійма…
Державних свят у нас багато,
А тільки ж святості нема
В державі нашій,
І немає
У дні дозвільні насолод –
У

Спекулюють на цінностях віри,
наживаючи капітали,
лицедії і лицеміри,
маргінесові чинодрали.

До Господнього до престолу
пруться скопищем – хитрі й ушлі –
ці годованці

Мовчить стривожена,
Стриножена,
Надія зраджена моя,
В бік мінусовий перемножена
На сорок сім
(Така знеможена!)
Мільйонів особистих “я”.

Куди прямуємо

Останній бій під вишнями…
Всі гості
змагались в проголошуванні тостів,
за мертвих і живих вони пили…
І доти переможцями були,
допоки оковита не здолала
колишнього

Спасибі, що хоронять поступово,
аби адаптувався до екстриму
й не загубив зненацька вдалу риму,
яку спіймав, мов рибу, випадково
в калюжі каламутній. Чесне слово,
я радий

Україна славилась гетьмАнами,
Що тягли країну врізнобіч…
… Все минуло, щезло за туманами,
Розтеклось по річищах сторіч,
В драгву заховалося, замулилось,
Генетичний приховало

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік

Тепер іще пекучіше люблю
Голодну і шельмовану зусюди.
Надіюсь разом з нею і терплю
Наруги, і пересуди, й огуди.

І хоч м’яких доріг не простелю
І не зніму з її очей

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй

Нікого… Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.

Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!

приголубився до тіла що не сміло
запалати й запалити і спалить
ледве жевріло крізь попіл животіло
грішне тіло що не вміло ще грішить
не наважуюсь роздмухати багаття
бо не зможу

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру

В.Ф. Януковичу

Мабуть, складатиму оди з нагоди
інавгурації… Різні народи
будуть вітати мене
з радісним днем!

Словом натхненним вельми азартно
вже привітав