Іван Низовий

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось… Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без

Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: “Він знадобиться –
Обережно

Хочу – не хочу…
Перехотілось,
Перебулося само у собі,
Сіллю сиваською намертво в’їлось
В м’язи ледачі і в гени слабі.
Хочу – не хочу…
Можу – не можу…
Перемоглося, в

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози:

Молодиця – поріддя враже! –
Присусідилась, присмокталась
До моєї щоки і каже
(Маже маслом!),
Що закохалась
В мою лірику
(«Кожне слово –
Наче сповідь душі

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», –
Мудру пораду
Підказує серце…
Все”дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих

Я самовидатний, бо видаюсь
за власний кошт. Претензії не маю
до слави, бо такої я не знаю
серед своїх читачок. Не боюсь,
що й не зустріну. Сам себе читаю
і сам себе хвалю – не

Голова ж ти моя розбідова,
Посадова покищо…
Овва! –
По-ко-ти-лась
(Ні звуку, ні слова –
Прошуміла хіба що трава);
Заблищала на хвильку очима
І погасла у світлі

Свячену крашанку насилу
Кочу з минулого туди,
Де через мамину могилу
Епоха витовкла сліди.
Свою сізіфову роботу
Ніколи я не полишав:
Крізь рясноту брудного

Тиловики сьогодні в авангарді:
підтягнуті, джигунисті такі,
скупили в третьосортному ломбарді
медалі й ордени фронтовиків.
По-їхньому, одні вони – герої,
всіх інших – посадити

Хрущовська армія
І брежнєвська газета
Вбивали поспіль мрійника-поета
В моїй душі,
Й тому лише не вбили,
Що я любив жінок,
Які мене любили!

Як рубали мою тополю,
Не чиюсь, а мою тополю,
Світ здригався тоді від болю,
Від її і від мого болю.

Як тополю мою зрубали,
Не чиюсь, а мою зрубали,
То неначе підпори

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не

Спекулюють на цінностях віри,
наживаючи капітали,
лицедії і лицеміри,
маргінесові чинодрали.

До Господнього до престолу
пруться скопищем – хитрі й ушлі –
ці годованці

Останній бій під вишнями…
Всі гості
змагались в проголошуванні тостів,
за мертвих і живих вони пили…
І доти переможцями були,
допоки оковита не здолала
колишнього