Іван Низовий

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали…
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже

Ходили ми по листопаду
в Позагайдар’ї восени,
а в бур’янах плелись позаду
колишні зради, і вони
псували настрій… Ніжна Маша,
що нижча трав, тихіша вод,
казала: “Ця пригода

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає…
До ніг

Лечу й лечу не в тому літаку,
І жоден аеродром
Літак цей не приймає…
Невже ніде й місциночки немає,
Де можна приземлитись босяку?!

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж

Я сторопів: за поворотом
Нема дороги – лиш рілля,
Що з осені полита потом,
А навесні рясним осотом
Поросла, пусткою гуля!..
Та як же так – нема дороги
В моє минуле, й

Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна їхня путь.
Собаки ж… побіжать за караванами
В надії, що хоч кістку

Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
“Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу,

На узвишші-узліссі-узбіччі
Ледь міріє – така невеличка,
Чи й доречна в негречнім сторіччі –
Пріснопам’яті скромна капличка.

В цім краю, де ніяких видовищ,
Лиш на Божу

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось… Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без

Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: “Він знадобиться –
Обережно

Хочу – не хочу…
Перехотілось,
Перебулося само у собі,
Сіллю сиваською намертво в’їлось
В м’язи ледачі і в гени слабі.
Хочу – не хочу…
Можу – не можу…
Перемоглося, в

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», –
Мудру пораду
Підказує серце…
Все”дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити