Іван Низовий

Нікого… Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.

* * *

Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе,

Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
“Стій!”.

Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом – до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло…
Прийде Покрова –
і зачитає всі твої

Провітрю леготом і променем прогрію
Свою кімнату вікнами на схід,
Всі сумніви, якими я хворію,
Ясним дощем прополощу як слід,
І втішуся останньою весною,
Бо маю вже таке

Молодим – своє: спокуси, знади,
Скепсис та іронія… А ми
Перейшли свої останні зорепади,
Листопади мрій, чуттєві зради
Перед снігопадами зими.

Кожному – своє. У всіх –

Жаліслива тягуча пісня
з призабутого повоєння
розбудила мене під вечір…

Дітлашня на майданчику гралася,
колисалась – люлі – на гойдалці,
будувала своє майбутнє
на піску

Цей мертвий штиль…
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за

Моєю ти музою будеш?
Серденько своє перетрудиш!

Рахуба, морока, обуза –
Мої передзимні літа:
Забула ім’я своє муза
І зветься тепер – самота.
Прихильна вона і

Промиготів, неначе зайчик сонячний.
Розбився келих мій – вино розлито…
Пусте, що завтра буде, а сьогодні ще
Для нас, кохана, тчеться наше літо.

Заосенілий світ заполонить зіниці

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І

Якби ж не пудова авоська
І торба – аршин на аршин –
Була б ти, їй-богу,
Венера Мілоська,
І жоден би смертний тебе не прикоськав,
І нелюб до шлюбу тебе не зманив ні

Тут (умовно) почили в Бозі
Ті, хто вмер у далекій дорозі,
Хто спіткнувся востаннє на ріднім порозі
Чи в сльозі утопивсь на тріскучім січневім морозі.
Тут (умовно) лежать у

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає…
До ніг

Лечу й лечу не в тому літаку,
І жоден аеродром
Літак цей не приймає…
Невже ніде й місциночки немає,
Де можна приземлитись босяку?!

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
“Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу,

На узвишші-узліссі-узбіччі
Ледь міріє – така невеличка,
Чи й доречна в негречнім сторіччі –
Пріснопам’яті скромна капличка.

В цім краю, де ніяких видовищ,
Лиш на Божу

Хочу – не хочу…
Перехотілось,
Перебулося само у собі,
Сіллю сиваською намертво в’їлось
В м’язи ледачі і в гени слабі.
Хочу – не хочу…
Можу – не можу…
Перемоглося, в

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі