Іван Низовий

Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене “придумали поляки”
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву

Занепадаю. Пропадаю. Та припадаю
до твого тіла, ріднокраю, бо добре знаю,
що не відторгнеш, не відштовхнеш і не оскверниш
моїх останків – до свого праху мій прах повернеш.
В твоїх

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися.

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття…
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту

Хуторяни втікали з села,
Селюки пропадали в місті.
Пересохли джерела.
Зела
Перев’яли.
Гаї троїсті
Отруїлись.
Одна лиш рута
На могилах,
І та – забута.
Та

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам

Ні у влади не прошу, ні в Бога
милості для себе і сім’ї –
котиться гарба моя убога
із горба у діл, по колії,
визначеній долею. Дорога,
мов ріка, вже в нижній течії,
тож я

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті…
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,

Спасибі за посмішку щиру,
Заплаканий вересню!
Бач,
Заглянуло сонце в квартиру,
Крізь плач усміхнулось: пробач
За смуток осінній…
Надалі
Впадати у відчай не

Відтоді, як сміюсь
Я над самим собою,
Нічого не боюсь –
Клянуся головою!

Я сам собі – в ціні, –
Кажу про це відкрито, –
Що критика мені
Опісля самокритик?!

Я

Мов через мінне поле,
Йду по останніх днях…

Спасибі ж тобі, доле,
Хоч за Чумацький Шлях!

Не чую під ногами
Твердого опертя,
Зате не йду кругами
До фінішу

Я проґавив ту ніч,
Коли зорі ще падали в серпні,
Коли можна було
Загадати сто тисяч бажань…
Йду по скошенім полю –
Так боляче колються стерні
Й тихо котиться сонце
За

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку»

Спивайтесь, хто хоче і може,
Хто з ранку до вечора п’є,
А тим, хто не може,
Сусіда підможе,
На те ж він сусіда і є.
І чарку наллє, і намаже
Чим-небудь сякий

…і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

Занехаявши рідну мову
І зневаживши власний рід,
Іншій мові,
Чужому слову
Не навчилися ви,
Як слід, –
Прісну суржикову полову
Перемелює ваш язик…
Кричите ж про

Голубіють за Карагандою
Згорблені, прибиті вітром сопки.
Над мілкою Черубай-Нурою
Шелестять тополі та осоки.
Табунам несіяне привілля…
Кров гаряча в коней і