Іван Низовий

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують

Боюся, що не встигну, – поспішаю
довершити початки до кінців,
свідомо без роботи залишаю
лінивих самовпевнених співців.

Нехай вони, гуртуючись у зграї,
обгавкують потуги

Мов не було тієї ночі,
Коли із неба всі зірки
В твої бездонні й сонні очі
Упали. Спогадом гірким
Живе Ірпінь, і не чекає,
І вже не вірить, що – була…

Тулюсь холодними

Прожив не так, як би того хотів,
Та не дано людині двох життів,
І вже нічого я перемінить
Не можу, по-інакшому щоб жить.

Спасибі, доле, й за таке життя,
Немудре, без

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво

Хуторяни втікали з села,
Селюки пропадали в місті.
Пересохли джерела.
Зела
Перев’яли.
Гаї троїсті
Отруїлись.
Одна лиш рута
На могилах,
І та – забута.
Та

Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,

з-нічого-з-нічого-а-знічев’я
запалюсь і зопалу спалю
о самозвеличенонікчемна
зневажаю і люблю
солоно ще й гірко! стань золою
порохом і порохном
не знаходжу аналогій
з

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З

Україна – мати.
А держава –
Мачуха,
Гендлярка
І повія…

Тільки й слави,
Що золотоглава
Предковічна
Київська
Софія!

Тільки й щастя:
Пісня

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і

Творити чисту лірику не вмію,
Хоча й люблю природу і жінок, –
Від солов’я, буває, соловію,
А від красунь погордливих німію,
І дрож мене проймає до кісток.

І я чіпляю фіговий

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми

Нічого не болить –
І то вже слава Богу,
Що тіло не болить.
А що болить душа –
Забудемо в цей день,
Всім болям відкоша
Дамо,
Адже на це
Ще маємо спромогу!

Який

Ми блукаємо довго по світу,
Доганяючи в вибалках літо,
Пил ковтаєм в далеких дорогах,
Оббиваєм дубові пороги.

А оглянувшись згодом, зимою,
Помічаєм за даллю-югою,
Що

Споконвіку ніким не зборене,
хвиль рубцями
у шторми спотворене,
але бачу його не в потворності,
а в красі,
у її неповторності.

Ой, як заздрю, як заздрю морю я –
не за