Іван Низовий

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і

з-нічого-з-нічого-а-знічев’я
запалюсь і зопалу спалю
о самозвеличенонікчемна
зневажаю і люблю
солоно ще й гірко! стань золою
порохом і порохном
не знаходжу аналогій
з

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем

Ми блукаємо довго по світу,
Доганяючи в вибалках літо,
Пил ковтаєм в далеких дорогах,
Оббиваєм дубові пороги.

А оглянувшись згодом, зимою,
Помічаєм за даллю-югою,
Що

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку»

Творити чисту лірику не вмію,
Хоча й люблю природу і жінок, –
Від солов’я, буває, соловію,
А від красунь погордливих німію,
І дрож мене проймає до кісток.

І я чіпляю фіговий

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги

Споконвіку ніким не зборене,
хвиль рубцями
у шторми спотворене,
але бачу його не в потворності,
а в красі,
у її неповторності.

Ой, як заздрю, як заздрю морю я –
не за

…і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

Занехаявши рідну мову
І зневаживши власний рід,
Іншій мові,
Чужому слову
Не навчилися ви,
Як слід, –
Прісну суржикову полову
Перемелює ваш язик…
Кричите ж про

1
В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття…
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї… Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей…

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі

Прожив не так, як би того хотів,
Та не дано людині двох життів,
І вже нічого я перемінить
Не можу, по-інакшому щоб жить.

Спасибі, доле, й за таке життя,
Немудре, без

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде

Боюся, що не встигну, – поспішаю
довершити початки до кінців,
свідомо без роботи залишаю
лінивих самовпевнених співців.

Нехай вони, гуртуючись у зграї,
обгавкують потуги

Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,