Іван Низовий

Кохаюсь в рідній мові:
Сам з собою
Спілкуюся полтавським діалектом.

* * *

Вечірній дощ прополоще
Цинкові ринви – вранці
З них ластівки защебечуть.

* *

Любов завжди оптимістична:
І на осонні, і в тумані.
Вона, як музика класична
У геніальнім виконанні,
Дарує все: печаль і радість,
І перші зустрічі, й останні,
Росу на листі

1
Оси висотали осінь
Із осик, осок, осоту –
Ось і все:
Сивіє смуток
На останньому осонні…

2

Засіріла світла просинь –
Сон спокійного спочинку
Заколисує

«Ти мій, – ледь чутно шепотіла, –
Ти мій навіки й на віки.
Обсипались на твоє тіло
Мого кохання пелюстки.
Я виросла з твоєї плоті.
Мої плоди – твої плоди.
І в кожному моєму

Засліплений сонцем,
Пірнаю в життєву глибінь,
Аби пригадати,
Як плавати вчився
В дитинстві.

* * *

Збираючи мито
З прожитих миттєво років,
Будую для пам’яті

Сміюся над собою,
Регочу
З самого себе –
Рано ж бо до ями!
Не до плачу сміюся –
Досхочу,
Донесхочу,
До гикавки
Й нестями…
Мо’, й виживу отак –
Під ярий

Йде по вулиці жінка літня,
Світиться, мов зірка досвітня.
І на скронях світлої жінки
Розтають сивинки-сніжинки.

А довкола, на травах і квітах,
Срібно тчеться бабине

В яру – кротячі пірамідки.
Які зворушливі вони,
Ці перші
найскромніші
свідки
невідворотної весни!

* * *

Скоро, скоро з білої пітьми
(Відчуваю в білому

В дзеркало заглянь –
То океан…
Не збулося те,
Чого нема.
Задній план підступно,
Мов аркан,
Мертвою петлею перейма,
Горло перерізує,
І крик,
Мовби

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною

Набивши руку на дрібній халтурі,
Плануєш ти пролізти у велику
Літературу. Що ж, в літературі
Великій ще наб’ють тобі і пику!

* * *

Намітив ти собі орієнтири
На

Немов зійшла з картини Тіціана
пробуджена неспокоєм Венера,
яскраве плаття одягла
й по місту
пішла блукати вечором погожим.

Хто зустрічав,
той зрозуміє,
чому
не

Липень, чудовий липень!
Пахнуть медами липи,
пахнуть медами губи
любої дівчини Люби.

Хтось над вусатим полем
викотив сонця коло…

Сонячні промені ллються
в макові

Ти весела така,
ти лагідна,
й поцілунки твої відважні.
Твої губи, неначе ягоди,
тільки трохи солодші від справжніх.

Ми ідéмо, узявшись за руки,
нам і цвіту, й пісень

Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно…
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на

Сонце із моря виринуло.
Рибалки напнули вітрило
І полетіли в далеч.
А вишня самотньо стояла,
Хоч теж мала біле вітрило, –
Берег ревнивий тримав
Її за цупке коріння.
І

Ти чекаєш від мене листів,
А я знову в далекій дорозі.
Поїзд.
Сніг.
Перевали круті…
І повітря пахуче, морозне.
Знову слухаю пісню коліс
І дивлюсь у вікно із

Не пережите,
а просто прожите
порохом ляже на скошені стерні.
Жити на світі –
не жати жито;
жити –
живі висівати зерна.

Сади нудьгують заосінені,
безвільно опустивши руки…
Оце б побігти по росі мені
босоніж на барвисті луки!
Та пожовтіле листя падає,
сивіють під дощами трави…
Як часто в ночі

Я ніколи не бачив його.
Але в смерть безглузду – не вірю:
невеликий шматочок свинцю
важить менше, ніж батькове серце!

Десь за лісом була війна…
Мати ждала його над