Іван Низовий

Танцювали тато з мамою
На моєму на весіллі…
Тато все навприсядки,
А мама з приспівом,
Аж чарки на столах пританцьовували,
Аж світлиця світилася.
А молода аж зарида…
Аж

Маленьке зерня, непримітне,
Та ви загляньте в його суть:
Могутня сила динамітна
Таїться в ньому до часу.
Шматують бомби сиву землю,
Зловісні заграви жахтять,
Та вибухає

В дзеркало заглянь –
То океан…
Не збулося те,
Чого нема.
Задній план підступно,
Мов аркан,
Мертвою петлею перейма,
Горло перерізує,
І крик,
Мовби

Йде по вулиці жінка літня,
Світиться, мов зірка досвітня.
І на скронях світлої жінки
Розтають сивинки-сніжинки.

А довкола, на травах і квітах,
Срібно тчеться бабине

Засліплений сонцем,
Пірнаю в життєву глибінь,
Аби пригадати,
Як плавати вчився
В дитинстві.

* * *

Збираючи мито
З прожитих миттєво років,
Будую для пам’яті

Я в чисті лірики хотів,
Щоб завжди бути архічистим,
Та на шляху буття крутім
Зробився голим публіцистом.
Мене собаками цькують
Цілеспрямовані естети
І графоманам

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною

А все ж пролетарі перестарались!
І землю прогуляли, і завод,
І на руїнах світу «побратались»,
Злились в один –
без нації –
народ
Хохли і москалі, жиди і ляхи:
«Не бути

Затопивши правічні дніпровські пороги,
Ми зневажили батьківський рідний поріг…
Ідемо навмання, навпростець, без дороги
За останню межу, за трагічний моріг.

Після нас і

Набивши руку на дрібній халтурі,
Плануєш ти пролізти у велику
Літературу. Що ж, в літературі
Великій ще наб’ють тобі і пику!

* * *

Намітив ти собі орієнтири
На

Такі вродливі молодиці
на Білопільщині моїй,
круглорожевобілолиці –
хоч молоко, хоч воду пий!

Та що там пити –
їх любити
круглорожевобілий день
й краплинки навіть не

А були ж вони диваками,
А були ж вони,
А були,
Чумаками та козаками –
Все уміли і все могли
І росли не з чужої ласки,
Не з чужої ласки,
Їй-пра,
А з химерної

Півжиття проспавши п’яним сном,
Я прокинувсь – і покинув пити…
Ніч глибока за моїм вікном.
Пахне літо молодим вином.
Жаль, що пізно й нікого любити!

* * *

Вимирають

Такого солов’я не стало
В саду поезії!
Зів’яло
Зелене листя до пори,
А сік, мов сльози, з-під кори
Пробився
І розтав на сонці,
І в неба чистій ополонці
В ту мить

Впала зірка на долоню
прямо з неба…
Дощ чи град?

* * *

Свиснув Овлур за Сулою –
по Дінцю – гучне відлуння…
Буде січа на Каялі!

* * *

Татарське іго на

Що я знаю про вселюдські болі,
Щоби лікувать їх право мати?
Маю болю власного доволі
І не знаю, чим погамувати.

* * *

Не знаю, що й робити: звідусіль
На мене нахлина

Гарцювали дощі,
Толочили траву…
Піднялася трава
І ще вищою стала…
В дивовижно-мінливому світі
Живу,
Де логічно кінці
Переходять в начала;
Де трава вигора
Від

Дай, Боже, сили і снаги,
І всевеликого терпіння
Під градом гострого каміння,
Яке жбурляють вороги,
Достойно вистояти!
Дай,
О, Боже, недругам прозріти,
В зненависті не

Світ за очі… А що там,
за овидом далеким,
за церквою старою?
Квітучий сад? Гречане біле поле
чи поле бурякове?

* * *

Нема пророка в рідному краю,
крім

«Секондхенду» не просто «Ура!» чи «Віват!» –
Хай розляжеться «Сла-ва-а-а!» потрійне,
Козацьке…
Одягає ж мене закордонний мій брат
(Це воістину так!) –