Іван Низовий

В осінньому саду
Достигле яблуко аж сяє.
Таке усміхнене,
Таке
Сонценаливне і тремке.
В собі зернята
Колисає.
Святкує сад. Гілля звисає,
Аж припадає до землі.
І

Помолюся кожній вербі
Над Сулою, в кінці городів:
Відпустіть мені давні гріхи!

* * *

На жаль, не скресне грунтова дорога
Під жорстокою кригою асфальту,
Й мої сліди не

«Секондхенду» не просто «Ура!» чи «Віват!» –
Хай розляжеться «Сла-ва-а-а!» потрійне,
Козацьке…
Одягає ж мене закордонний мій брат
(Це воістину так!) –

Такого солов’я не стало
В саду поезії!
Зів’яло
Зелене листя до пори,
А сік, мов сльози, з-під кори
Пробився
І розтав на сонці,
І в неба чистій ополонці
В ту мить

Зоряно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі…
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано…

Схід запалав так багряно, горянко

Світ за очі… А що там,
за овидом далеким,
за церквою старою?
Квітучий сад? Гречане біле поле
чи поле бурякове?

* * *

Нема пророка в рідному краю,
крім

Півжиття проспавши п’яним сном,
Я прокинувсь – і покинув пити…
Ніч глибока за моїм вікном.
Пахне літо молодим вином.
Жаль, що пізно й нікого любити!

* * *

Вимирають

А все ж пролетарі перестарались!
І землю прогуляли, і завод,
І на руїнах світу «побратались»,
Злились в один –
без нації –
народ
Хохли і москалі, жиди і ляхи:
«Не бути

Дай, Боже, сили і снаги,
І всевеликого терпіння
Під градом гострого каміння,
Яке жбурляють вороги,
Достойно вистояти!
Дай,
О, Боже, недругам прозріти,
В зненависті не

Матері посадили край шляху
Терпкі свої болі,
Свої болі терпкі,
Та й у землю тверду, наче камінь.
Сподівалися – виростуть з болів
Бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі…

Танцювали тато з мамою
На моєму на весіллі…
Тато все навприсядки,
А мама з приспівом,
Аж чарки на столах пританцьовували,
Аж світлиця світилася.
А молода аж зарида…
Аж

Прощай, незгодо-непокоро!
На цій межі
Ми знов зустрінемось не скоро:
Свої – чужі.

Так, не зуміли ми на грані
Добра і зла
В своїм коханні-некоханні
Знайти

І вважав я тебе за людину
тридцять літ, але стався регрес:
ти загавкав на мене з-під тину,
мов паршивий озлоблений пес!

* * *

Стулив поемку з віршиків стареньких
і в

Вдарив кінь копитом:
вже пора вирушати!
А куди – вирушати?
Осада зусюд…
Там он половців шати;
там он – поле і шахти
в бур’яні знавіснілім;
і вилюднивсь люд
аж до

Так порожньо і в хаті, і в душі,
Незатишно, невтішно, безголосо,
Лиш на підлозі,
Мов торішнє листя,
Твої сліди вчорашні шелестять,
Та на столі,
У пляшці з-під вина,
За

За все, за все нащадки нам віддячать
сторицею – гряде відплати час:
зариють нас; по-п’яному оплачуть;
гірким похміллям пам’ять освинячать;
проп’ють вінки й забудуть геть про

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора

Любов завжди оптимістична:
І на осонні, і в тумані.
Вона, як музика класична
У геніальнім виконанні,
Дарує все: печаль і радість,
І перші зустрічі, й останні,
Росу на листі

Кохаюсь в рідній мові:
Сам з собою
Спілкуюся полтавським діалектом.

* * *

Вечірній дощ прополоще
Цинкові ринви – вранці
З них ластівки защебечуть.

* *

Сміюся над собою,
Регочу
З самого себе –
Рано ж бо до ями!
Не до плачу сміюся –
Досхочу,
Донесхочу,
До гикавки
Й нестями…
Мо’, й виживу отак –
Під ярий