Іван Низовий

Зарубцювались окопи –
Рани на тілі землі.
Житні полощуться копи
В сонячному теплі.
Та не забулись тривоги,
Тіні ворожих крил…
Не заростають дороги
До невідомих

Моє маленьке юнацьке серце
Вмістило в себе високе небо,
Вмістило в себе велике сонце,
Вмістило в себе весь світ під сонцем.
І з того часу і дні, і ночі
З великим світом, з

При дорозі подорожник
Кучерявий килим стеле
Зупинися, подорожній,
Ляж
Лицем в цілющу зелень.
Може, втратив найдорожче?
То згадай дитинство раннє:
Прохолодний

Немов розп’ятий на хресті
(хай Бог простить) я почуваюсь,
і, може, вперше у житті
караюсь, мучуся і каюсь.

Я помолюсь і помовчу,
як не мовчав іще до того,
і на колінах

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча

Лікуюся твоєю гіркотою,
калино прибережна, – бережи
мене серед чужди
й допоможи
олжу долати правдою святою!
Вона ж, мов та вода, змива сліди
огиджень яничарських з твого

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди

Цвітуть фіалки синьоокі
в моїм саду,
а наокіл панує спокій
такий глибокий і високий,
і я чогось такого жду
невірогідного… Не знаю,
з якого краю прилетить
той гість,

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з

“Мечі перекуємо на орала…”
Уже перекували
Й віддали
Сусідам на потребу –
Їм все мало,
Отож взяли:
“Обійдуться хохли!”.
А я к мені, скажіть, перекувати
З колгоспника

Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству

Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене “придумали поляки”
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву

Поезія для мене – та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю.
Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не

Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).

В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на

Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного

Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить…
Що ж

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне –