Іван Низовий

Високий чорний хрест.
На перехресті –
Ім’я того,
Хто чесно упокоївсь
У розквіті таланту,
Удостоївсь
Високої,
Як хрест оцей ось,
Честі
Стать

Ой, чому ж в Батурині
Явори зажурені,
Вікна всі зашторені,
Коні геть зашорені,
Ноги їм попутані,
Козирі поплутані,
Скопом перемішані,
А гравці – повішені?!

А

Борова в борах петляє,
Заривається в траву…
Хто природу полюбляє,
Той спішить на Борову.
В будь-яку незимну пору,
У всілякий час доби
Виростають серед бору
Квіти, ягоди,

В осінньому саду
Достигле яблуко аж сяє.
Таке усміхнене,
Таке
Сонценаливне і тремке.
В собі зернята
Колисає.
Святкує сад. Гілля звисає,
Аж припадає до землі.
І

Помолюся кожній вербі
Над Сулою, в кінці городів:
Відпустіть мені давні гріхи!

* * *

На жаль, не скресне грунтова дорога
Під жорстокою кригою асфальту,
Й мої сліди не

«Секондхенду» не просто «Ура!» чи «Віват!» –
Хай розляжеться «Сла-ва-а-а!» потрійне,
Козацьке…
Одягає ж мене закордонний мій брат
(Це воістину так!) –

Зоряно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі…
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано…

Схід запалав так багряно, горянко

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора

Матері посадили край шляху
Терпкі свої болі,
Свої болі терпкі,
Та й у землю тверду, наче камінь.
Сподівалися – виростуть з болів
Бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі…

«Ти мій, – ледь чутно шепотіла, –
Ти мій навіки й на віки.
Обсипались на твоє тіло
Мого кохання пелюстки.
Я виросла з твоєї плоті.
Мої плоди – твої плоди.
І в кожному моєму

За все, за все нащадки нам віддячать
сторицею – гряде відплати час:
зариють нас; по-п’яному оплачуть;
гірким похміллям пам’ять освинячать;
проп’ють вінки й забудуть геть про

Сміюся над собою,
Регочу
З самого себе –
Рано ж бо до ями!
Не до плачу сміюся –
Досхочу,
Донесхочу,
До гикавки
Й нестями…
Мо’, й виживу отак –
Під ярий

Попереду – тьма,
А позаду – одні лише втрати:
Всього скуштував,
Не потрапив хібащо за грати…
І жити – втомився,
Й не хочеться ще помирати,
Бо нікому ж буде,
Каміння

Гарцювали дощі,
Толочили траву…
Піднялася трава
І ще вищою стала…
В дивовижно-мінливому світі
Живу,
Де логічно кінці
Переходять в начала;
Де трава вигора
Від

Згадай мене. Опівночі поклич.
Наклич у сни. Приклич до узголів’я.
До білих пліч і темнокарих віч,
В своє пісенне диво – чорнобрів’я.
Верни мене з полярної зими.
За давнє,

Напечу дерунів, як бабуся пекла по війні,
Зверху смальцем поллю та ще й сіллю посиплю,
Й на відкритім балконі хрумтітиму ними
В унісон проливному дощеві.

* * *

Не страждаю

Танцювали тато з мамою
На моєму на весіллі…
Тато все навприсядки,
А мама з приспівом,
Аж чарки на столах пританцьовували,
Аж світлиця світилася.
А молода аж зарида…
Аж

Кохаюсь в рідній мові:
Сам з собою
Спілкуюся полтавським діалектом.

* * *

Вечірній дощ прополоще
Цинкові ринви – вранці
З них ластівки защебечуть.

* *

Вдарив кінь копитом:
вже пора вирушати!
А куди – вирушати?
Осада зусюд…
Там он половців шати;
там он – поле і шахти
в бур’яні знавіснілім;
і вилюднивсь люд
аж до

В дзеркало заглянь –
То океан…
Не збулося те,
Чого нема.
Задній план підступно,
Мов аркан,
Мертвою петлею перейма,
Горло перерізує,
І крик,
Мовби