Іван Низовий

А все залежить від природи
І, звісно, згоди між двома,
Оскільки без тієї згоди,
Природно, сексу в нас – нема.

Весна – саджаємо городи,
В полях, відомо, йде сівба –
Для

Над Супоєм насупилась доба
Невпевненості лячної людської.
Супій прадавній,
Ти хотів хіба
Дожити до сучасності такої?
Віками плив – надіявся, мабуть,
На українське щастя

Річка рідна, автохтонна
Українській цій землі,
Гарно звуть її – Червона –
І дорослі, і малі.
Себто гарна дуже, красна
Власним виглядом вона,
Хоч сьогоднішня,

Після осяяння – плачі,
Похмурохмарна сльозотеча
Небес пракиївських
Вночі.
І вдень.
Мінорна колотнеча
Дорожніх настроїв.
Пої…
Атож – поїду зі столиці
В степи

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом…
Я по стерні жену свого коня –
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під

Це воістину Божий дар,
Тож вовіки його цінуймо!
Протікає ріка Айдар…
Де – вгадаймо… Простежмо, нумо…
На Луганщині? Звісно, так.
Починається ж на узвишші
Ровеньок: джерело,

Хто ж приймає наші ріки?
В першу чергу, це Азов:
З ним зливаються навіки,
Через Дон, ріка Тузлов,
І Дінець, і всі притоки
Синьоокого Дінця,
І струмки, і всі потоки,
Що

Срібноплескітна, чудесна,
Кригоскресла – бо ж весна! –
Вся блакитна, аж небесна,
До Дніпра тече Десна.
Мимо сіверського града
Літописної краси,
Де княгиня юна,

Хто назвав ріку Лугань,
Нам цей факт не звісний…
Мож, пра-пра-прадідуган
Пра-пра-прапервісний?
Ще на пра-пра-празорі
Працивілізацій
Тут селились лугарі
Різних рас і

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву – сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки

В держави не просив ніколи позики
І на везіння з долею не грав,
Писав, щоправда, вірші-“паровозики”
І в цьому, може, дещо й перебрав.

Та схаменувся вчасно, –
Ще не

То клеїться, то рветься ненароком
мій цілий світ пооберіж Дніпра.
А врешті все мені виходить боком,
до горла гострим болем припира.

Болять мені обидві боковини,
просякли

Ми – прадавні арії,
Стародавні орії.
Обхитрили Дарія,
Згідно праісторії…
А сьогодні – парії
України хворої…
Хто ж нам світ захмарює?!
Що ж наш рід виморює?!

Йду до Європи – ставлю євротин,
щоб ним від москалів відгородитись, –
потойбіч Азія,
а тутки я – один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.

І

В майбутнє йду з оглядкою в минуле.
За мною йдуть натомлені роки,
тривожать серце, зболене і чуле
до зла й добра. Відверті ці рядки
добром і злом наповнені до краю,
одначе зло

Ось тут,
Серед оцих проваль –
Початок і кінець:
Сільська історія-печаль
Звелася нанівець.

Труди-потуги поколінь,
Вершини всіх старань
І сподівань –
Пішли у

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного… Вона
готова стати перед

Літературні “генерали”
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні