Іван Низовий

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики

Хто ж приймає наші ріки?
В першу чергу, це Азов:
З ним зливаються навіки,
Через Дон, ріка Тузлов,
І Дінець, і всі притоки
Синьоокого Дінця,
І струмки, і всі потоки,
Що

Сідаймо в електричку приміську
І – по гриби чи по хороший настрій.
Ліси уже просвічуються наскрізь:
На кожнім деревцяті – по листку.
Зате в траві, при кожному

Кажуть, Біла…
Тільки й діла:
Річку Білою назвать…
А вона ж бо почорніла,
І тому – не благодать.
Ні рибалити, ні прати,
Ні купатися у ній –
Вкоротили технократи
Віку

«Проснися і співай!» – такий девіз
У дрібноти пташиної.
Співає!
Хмільну росу, співаючи, спиває
Із кленів, осокорів та беріз.
Частішають солістів голоси,
Ладнішають у

Це осяяння синню і осінню
ця блаженна і тиха пора
слово мудро-прозоре
освячене росами
прозира крізь туман
через сумнів і сум
прозира

Міус, мов козацький вус,
Хвацько кільцями закручений,
Справа в нього – Кальміус,
Зліва – річечка Кундрюча.
Не в Дніпро впада,
Не в Дон –
Шлях торує до Азова,
Для

1
Після боїв – руїна.
На руїні –
Недобитки
З козацького обозу.
Ще сотні літ
Нікому в Україні
Не вдасться
Зрозуміть
Метаморфозу:
Чому в руїну

І мудрість повинна
Від серця іти –
Холодного розуму людям доволі.
Як хліба окраєць
Без дрібочки солі,
Як спокій без клопотів і суєти,
Так розум – без серця.
І мудрість

Крізь віки – вовіки
Славні наші ріки
Хай течуть не мимо
Вселюдської долі
Чисто й незмілимо
В українськім полі!

Крізь літа і роки
Хай Дніпро широкий
Символом

Красень Сіверський Дінець,
Що тече Донбасом, –
Світотворення вінець,
Хоч примерк із часом.
Починається ж Дінець
В крейдяних яружжях –
Ледь помітний струменець
У мілких

Купно їх возили й поодинці
До північносяйних Соловків,
Курінних моїх, праукраїнців,
Курінних моїх пракозаків.
Попереду – батько Калнишевський,
А за ним – цілісінькі

Яка любов – кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина…

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли

Не російська це Самара,
І не місто, а ріка,
Річка Вовча їй до пари
З Гуляйполя притіка
І впада вона в Самару
Там, де місто Павлоград,
Грозову приносить хмару,
Щоб город

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, –
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву – сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь…
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих

Вільхова – це значить:
Вільхи –
Водолюбні дерева,
Це завжди тіниста вільгість
І зарошена трава.
Вільхова – дочка Лугані,
Бо в Лугань вона впада;
Поза містом, на