Іван Низовий

Де Луганчик?
Втік Луганчик:
Русло є – води нема…
Ох, Луганчик-хуліганчик,
Взагалі і зокрема!
Дощ пройшов – з’явилась річка.
Спека знов – нема води.
Ох ти,

Кажуть, Псло, неначе скло.
Вірю, знаю, мушу
Поетичній річці Псло
Вихлюпнути душу.
Бо вона ж таки така –
Не така, як інші:
Тут ліризм не висяка,
Проника у вірші!
Псло

Річка ця, на жаль, колишня,
Комишами заросла,
А вона ж, їй-бо, не лишня
В цім краю колись була!
Де текла колись Комишна
Від села і до села,
Цвів бузок, біліла

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні

Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!

Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в

В майбутнє йду з оглядкою в минуле.
За мною йдуть натомлені роки,
тривожать серце, зболене і чуле
до зла й добра. Відверті ці рядки
добром і злом наповнені до краю,
одначе зло

Шлях Казенного Торця
Без кінця петляє,
Але ж врешті до Дінця
Радо потрапляє.
Довго бігав по степах
З усіма Торцями,
Аж до дна увесь пропах
Дивочебрецями.
На

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом…
Я по стерні жену свого коня –
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали

Наснився Львів…
Літа мої армійські,
Роки мої студентські…
Як давно
Не чувся чужаком у цьому місті,
Я пив жаждиво юності вино
В кав’ярнях,
Де з часів середньовіччя
Не

Місяць, жовтий, наче з воску,
Рівно ж стільки тисяч літ
Задивляється у Ворсклу,
Скільки наш існує світ.

Ворскла – річка невеличка,
Вміру чиста, не брудна.
Там, де вир, –

Те, що вигадав я знічев’я-
Все збулося. І ти – прийшла,
Зруйнувавши мене дощенту,
Розрівняла і возвела
На руйновищі новохату,
Новодушу і новобіль,
За витрату немоїх

Я так втомився жити –
Втомився жити так:
Кругом одні бандити,
А я – малий дітвак.

Чи встигну дочитати
Я казку цю страшну?
Пора вже й починати
З бандитами війну.

Відчуваю землю під ногами
Й можу, відштовхнувшись від землі,
Заширяти птахом над птахами
На стрімкому й пружному крилі.
Досі не було іще такого
Відчуття реальності мети

Після осяяння – плачі,
Похмурохмарна сльозотеча
Небес пракиївських
Вночі.
І вдень.
Мінорна колотнеча
Дорожніх настроїв.
Пої…
Атож – поїду зі столиці
В степи

Крізь віки – вовіки
Славні наші ріки
Хай течуть не мимо
Вселюдської долі
Чисто й незмілимо
В українськім полі!

Крізь літа і роки
Хай Дніпро широкий
Символом

Яка любов – кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина…

Високий чорний хрест.
На перехресті –
Ім’я того,
Хто чесно упокоївсь
У розквіті таланту,
Удостоївсь
Високої,
Як хрест оцей ось,
Честі
Стать

1
О, жінка…
Я їй лірику читаю,
Вона ж свої біленькі та хороші
Встромляє до кишень моїх,
Чи є там
Достоїнство мужчини –
Путні гроші…

2

О, жінка…
З ранніх

Вільхова – це значить:
Вільхи –
Водолюбні дерева,
Це завжди тіниста вільгість
І зарошена трава.
Вільхова – дочка Лугані,
Бо в Лугань вона впада;
Поза містом, на

Хто ж приймає наші ріки?
В першу чергу, це Азов:
З ним зливаються навіки,
Через Дон, ріка Тузлов,
І Дінець, і всі притоки
Синьоокого Дінця,
І струмки, і всі потоки,
Що