Іван Низовий

Купно їх возили й поодинці
До північносяйних Соловків,
Курінних моїх, праукраїнців,
Курінних моїх пракозаків.
Попереду – батько Калнишевський,
А за ним – цілісінькі

Ми в дитинстві ділились
На «своїх» і «чужих».
Ми «чужих» не жаліли –
Йшли «війною» на них.
Часом кров проливалась –
Мир тоді наставав,
І безногий Володька
Рани всім

А теперки, а тепер –
Лиш два слова про Остер,
І про місто, й про ріку –
По одненькому рядку.
І в Острі, і на Острі,
В долах, на узвишшях
Гарно в будь-якій порі –

Експонат заклятої епохи
все затьмив собою,
і в музеї
курять фіміам і ллють єлеї
псевдонауковці-скоморохи
Сталіну…
Дістали до живого,
рани знов роз’ятрили болючі:
як

Сльозиться зір…
Все менше кольорів
Яскравих
На чуттів моїх
Палітрі…
Іще один із друзів догорів,
Немовби свічка на осіннім вітрі.
А ще один повільно догора,
З

Відчуваю землю під ногами
Й можу, відштовхнувшись від землі,
Заширяти птахом над птахами
На стрімкому й пружному крилі.
Досі не було іще такого
Відчуття реальності мети

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного… Вона
готова стати перед

Йду до Європи – ставлю євротин,
щоб ним від москалів відгородитись, –
потойбіч Азія,
а тутки я – один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.

І

Сивий Сейм – Десни притока,
Слобожанщини краса,
І широка, і глибока,
Аж вбирає небеса.
Починається в Росії
“На лугах, среди стогов”,
Бог на ній міста посіяв:
Курськ,

Красень Сіверський Дінець,
Що тече Донбасом, –
Світотворення вінець,
Хоч примерк із часом.
Починається ж Дінець
В крейдяних яружжях –
Ледь помітний струменець
У мілких

Літературні “генерали”
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки

Тому й Кам’янка,
Що русло
По камінню прокладала,
Дужоструйно, срібноусто
По степах текла-співала.
В ній орда губила коні,
Вої русичів топились,
В громі-тупоті

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості

Звідки й сила в нім береться
У біді творить добро?!
Для мільйонного Донецька,
Мов для Києва Дніпро,
Він – рятунок і дарунок,
І снаги живий ковток,
І жагучий поцілунок,
І

А все залежить від природи
І, звісно, згоди між двома,
Оскільки без тієї згоди,
Природно, сексу в нас – нема.

Весна – саджаємо городи,
В полях, відомо, йде сівба –
Для

1
Після боїв – руїна.
На руїні –
Недобитки
З козацького обозу.
Ще сотні літ
Нікому в Україні
Не вдасться
Зрозуміть
Метаморфозу:
Чому в руїну

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало.

Не російська це Самара,
І не місто, а ріка,
Річка Вовча їй до пари
З Гуляйполя притіка
І впада вона в Самару
Там, де місто Павлоград,
Грозову приносить хмару,
Щоб город

Міус, мов козацький вус,
Хвацько кільцями закручений,
Справа в нього – Кальміус,
Зліва – річечка Кундрюча.
Не в Дніпро впада,
Не в Дон –
Шлях торує до Азова,
Для

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь…
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих