Іван Низовий

1
“Люблю!” – кричиш,
А чується: “Гублю!..”

“Любила”, – кажеш,
Чується: “Убила…”

“Терпіла”, – кажеш?
Ні, це я терплю…

“Ненавиділа”, – кажеш?
Ні,

ЗанудИлася в кіоску Валентина:
Ні тобі слівця, ні покупця…
Валентина розчудесна, мов картина
Диво-пензля нетутешнього митця.
Краму – вдосталь.
Та довкола –

А що, як востаннє…
(Востаннє?!)
Востаннє…
І сонце, і вітер, і сльози на шибці –
Востаннє?..
І вуличний песик,
Такий симпатичний –
Востаннє?..
І п’яна Тамарка,
Що

О всесильне рідне сало!
Похвалити сало мало…
Треба ж пам’ятника салу
З сала витворити
Й сало
Салом мазати,
Щоб стало
Сало гідним
П’єдесталу!

О безсмертне сало

І тихий сад,
І синя річка,
Й співуча райдуга містка,
І залізниці кінострічка,
І електричка приміська,
І хмарки біла парасоля,
І від хмарини тінь легка,
І жайвора високе

Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади

У портфелі він приносить квіти,
Шоколад і марочне вино.
Опадає піна з Афродіти,
Хвиля штори захлина вікно.
Він словечко лагідне добуде
З потайного міні-словника.
І приляже

не розпалюйте вогнища ворожнечі
на торішньому падолисті
сад ожив сокострумом
надіями повниться зашкарубла душа
в очі небо вливається жайвориною піснею
річка знов увійшла в

Над Сватовим світає Україна
В своїй неперевершеній красі:
І соняхи, і вишня, і калина
Вмиваються у росяній ясі,
Являючи символіку правічну
Оновленому світові:

Сократ узяв спокійно чашу в руку,
Крізь сонце подивився на цикуту –
І випив, як вино, страшну отруту
За торжество життя і за науку.

А вороги Сократа в ту хвилину
Кривились од

1
Такий монументальний і всесильний,
Ти богував щоранку на терасі:
Умившись морем Чорним, витирався
Блакитнонебим рушником, Василю,
І нас будив, і дарував Одесу,
І наші, ще

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили

1
Львів… Кав’ярня на Поштовій…
Столик в темному кутку…
Тільки ти! І я готовий
Навіть вмерти за таку
(Тільки ти!) – за Мирославу,
Навіть з армії втекти,
Наплювать на

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником

Балет Чайковського…
Танок
Маленьких лебедів…

Намарне
Я викликаю те примарне
Видіння юності!
Струмок
Думок та образів
Тече
І витікає у непам’ять…

…Я – в

Це, мабуть, від хвороб: такий зануда
І провокатор я на все “слизьке”!
Та розуміє Калиновська Люда
Мій стан: з людьми бува ще й не таке.

Шість років ми не бачилися з нею
Від

І в сиву давнину були педанти,
І циніки, і просто недовірки,
Що прагнули в свої базарні мірки
Вмістити неземне кохання Данте.

«Це ж божевілля: привида кохати,
А дітвору з

Не знаю колискової…
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової…
Навіки
Я загубив

На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.

Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але він

була собі гарна дівчинка
може червона шапочка
може дюймовочка

дівчинка стала дівкою
але зосталась дюймовочкою
але – червоною шапочкою

а мріяла ж стати дамою
бодай і