Іван Малкович

Голе тіло зібгало сорочку
й сховало за пазуху в себе, аби та сорочка колись
його підпалила, щоб тіло розтало
й комусь присвітило а чи відсвітило —
бо ж рись
опівнічна чигає на

Як з амфори зійшла — така,
мов за туманами калина, —
скіф’янка горда і п’янка
з прадавнім іменем: Ярина.

Я запитав: ти звідки — з мли
чи з млості вийшла — проліскова?..
І

Сорочку гамівну на душу не зодягнеш.
Та все одно — весна, і видно, як під вечір
висять в повітрі білі ниточки:
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі —
не втримавшись, за ниточку

При цій малій нехитрій коляді
все менше нас: мороз на голос тисне.
Вмерзає слово у грубезний лід,
як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).
Змерзає коляда у кожен звук —
і

Тоді
як у нашому листівнику
закінчувався лист
і в стайні рикала маржина
яка не звикла спати у бруді
ми вирушали в Дуби
за листом

По дорозі
тато мріяв уголос
як

Понад Дніпро гуде метро,
і рибоньці не спиться.
І журиться старий Дніпро,
і сон Дніпрові сниться,
що є у водах дивна Січ,
де рибки
шабельками
видзвонюють як день, так

У травах життя
я душею ще такий світлячок
що вірю: у сузір’ї Стрільне
не на мене направлено лук
З ранніх віршів.

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені

На черешні, що зрубана
й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.
Якщо добре придивиться —
можете уздріть
на сорочці проти серця
черешеньки

стиха
темінь
снує
усе глибшу і глибшу
докопує вечір криницю

ось і гуси
вертають
з левади:

їхня крізь вечір вервечка
мов білий
тунель

мовби

Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я —

Гуцульська ніч і Криворівня,
вінок з дзвіночків на столі,
і вічновдова,
елегійна
серед вінка свіча стоїть.

Вона минає в нас на лицях
і в став стола все тоне десь,
і,

Там
де мені добре —
довкола гори —
невисокі переважно
і я дуже тяжко
прийшов до розуміння
що невисокі вони тому —
бо ж ростуть углиб
(коріння ясенів

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як

Коли мені хочеться
розводити червоні вазони в саксофонах
я не поспішаю глини чорної шукати
адже в цей час у майже міражній Індії
ностальгійний Шапкар припасовує кожному

1.
Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння — власну стелю.

Плекало волею ці звори,
а звіра — кров’ю — щоб

1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:

змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він

Дитячих замків рицарська сорочка.
Посеред замку в пишній ваготі
висиджує дарунки золоті
ялинка — чарівна різдвяна квочка.

Орхестра шурхотливо просякає
проз вартових воскову

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Запахи в липах потоплені.
Леви закралися в лан,
порпають лапами в попелі
і наганяють туман.

Ех, розганяти — даремно…
Боже, які тумани!..
Швидко забачу, напевно,
тих, що

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в