Іван Малкович

1.
Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння — власну стелю.

Плекало волею ці звори,
а звіра — кров’ю — щоб

Вантажений калиною, сповільна
він рівно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна
у тих прозорих водах глибина,

Там сховок духу, там — ясна година,
комори наші: з

Протяжні, щільні, вперті, гураганні
пронизують Його вітри, і змерзлим серцем
колотять в Ньому, як тугим зеренцем.
в достиглому горісі… Все — в тумані.

На вод яйиі, мов птах,

Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.

Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над’їдуть полки —
зазолотягь

Цикл

1. Передкарпаття

Це край, де мовкне спів флояр
під жоновИ [1] жертовний стукіт,
де так подібні до хлоп’ят
худі баранчики
і

При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Він:

— Було це так давно, що й родимок на тілі
я вже би не згадав: сузір’я їх сумні
ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в

Й тобі дадуть горіх маленький,
і той — розколеш — пустка в ньому,
а з тої пустки по одному
ідуть і йдуть печальні лемки.
І знаєш: лиш тобі спинити,
але хіба від того ліпше?

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері,
не зупиняючись, тихо мене забере,
і в вагоні легкім, як Андріївська церква Растреллі,
ми поїдем в диму зеленавім печерських дерев.
Крізь

Ми провинились, боже; ми — в болото
насіння кинули. Воно ж—росте:
так плавно вгору тане і цвіте,
мов протилежність свічки. Боже, що то?
Як з ночі корабель, гряде воно; проте
ще

Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна,
Кола твого наймення губи мої не розімкнуть,
Світло розтане, як сніг: темно буде і смутно,
Альт мовчазний вкриє пледом тебе, наче лікар.

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом
землю

Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

Коли мені хочеться
розводити червоні вазони в саксофонах
я не поспішаю глини чорної шукати
адже в цей час у майже міражній Індії
ностальгійний Шапкар припасовує кожному

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний

О. Лишезі

Іній,
вже й очерети змерзли:
навіть кінь — і той губами не відігріє
(він був колись конем і він це знає),
крізь нього йшли дощі; вони його й розмили

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю