Іван Малкович

«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум’яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум’ятні, до кого
я

За рипучим, за нічним столом,
у коробці зиченої хати
норовиш благим своїм умом
таємниці сильних розгадати.
Планка підіймається.

А ти
тішишся, раденький, що

Протяжні, щільні, вперті, гураганні
пронизують Його вітри, і змерзлим серцем
колотять в Ньому, як тугим зеренцем.
в достиглому горісі… Все — в тумані.

На вод яйиі, мов птах,

Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.

Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над’їдуть полки —
зазолотягь

Над зелен-рікою, на деревці скраю,
на третім листочку —
там коник пасеться: з черешні сідельце
і чала сорочка;
там коник пасеться — листок не прорветься
від легкого

Поема

Ой із-за гори, за зеленої,
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не є ж то чорна хмаронька,
Але но є ж то Напередовець,
Напередовець красний

Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в гаку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч,

Із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати

вони й літати ще не розучились
ще пурхають нівроку
ще в їхніх голосах відчутне щебетання

ти ж пам’ятаєш

Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом
землю

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері,
не зупиняючись, тихо мене забере,
і в вагоні легкім, як Андріївська церква Растреллі,
ми поїдем в диму зеленавім печерських дерев.
Крізь

Ми провинились, боже; ми — в болото
насіння кинули. Воно ж—росте:
так плавно вгору тане і цвіте,
мов протилежність свічки. Боже, що то?
Як з ночі корабель, гряде воно; проте
ще

Сторукі, триставухі, напівмізкні,
невидимі, зариті в листя.

В листі

все щось відшукують.
І знайдуть. Діло звісне.
(У листя завжди щось не те на мислі).

Надлетіло до мене вночі сітника шелестіння:
збайдужіла до мене далека вітчизна — зашепотіла —
і я землю забуту згадав (аж під ліву лопатку — в шпаківню? —
шугонули шпаки) —

Якщо дерево
яке дасть мені
останній рятунок
вже ось-ось догризатимуть
баби-яги
і отруйні змії —
чи хоч одне-єдине
літаченя
на криля мене
візьме?

В осінні вечори, у вечори студені,
непевне все якесь, як ворожбитський віск,
при місяці гладкім висвічує легені
карпатський — іздаля почагарілий — ліс;
ліс, що себе відріксь,

Над прірвою — сумні канатоходці
щоночі хилиткий долають шлях,
хоч дроту, по якому йдуть вони, не видно,
як, зрештою, і їх самих; і лиш тваринний жах
висить над прірвою: у цій

Пробігла жовта квітка поміж нами —
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо — твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не

О. Лишезі

Іній,
вже й очерети змерзли:
навіть кінь — і той губами не відігріє
(він був колись конем і він це знає),
крізь нього йшли дощі; вони його й розмили

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю