Іван Малкович

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як

У дерев’яному цебрі сплять коні білі і рябі:
біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом;
такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів,
бо то — сплюхи: все сон забрав —

В жіночому єстві то зрине, то потоне
сріблястий острів Лесбос: мов корал,
він світиться, заманює і стогне,
аж поки в кров не випустить свій шал.

Тоді з сестрою — юною, мов

Переспів з російської

Жив собі роззява, ліві двері справа…
З ранку він хутенько встав, піджака вдягати став,
Шусть руками в рукави — з’ясувалось, то штани.
Отакий

1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:

змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не

Ярині

1.

Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі

Нам суджено лиш дно у цьому океані
повітрянім, де й дужі вітряки
не розженуть все затхле і стояче:
нам — за поверхню ринути б, за грані,—
чому ж ланцами туги всі
думки

Так пусто літо відійшло —
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;
і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в

Дитячих замків рицарська сорочка.
Посеред замку в пишній ваготі
висиджує дарунки золоті
ялинка — чарівна різдвяна квочка.

Орхестра шурхотливо просякає
проз вартових воскову

1.
Іде з хоругвою колядки
і прославляє урочисто
ровесника, що шоколадки
скидає із небес пречистих.

Солодка, мов кутя, колядка
сніги вселюдські розсуває…

У роті тане

Дитинку носить, Бога просить
і сни дитинчині — мені
розказує, і в напівсні
до ката (місяця) голосить.

І наслухає — ще не мама —
ще маменятко лиш, однак
тривоги тої — повне

Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: «я — Бог»,
трусить сніжком.

Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір’ям холодним риплять
білі гусятка

Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні

Сестрі

Злови мені маленьку жабку,
дай їй стрілу травички в лапку —
хай не боїться… Втім, я й так
згадав дитинство — як ми грались
у хованки, і як

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

М’якого зеленого пісочку
хотів я для вежі, та вже майже не хочу,
бо чорне перо впало на довгу річку
і закрило її

В. Морозову

Гаряче дерево з півмісяцем і чортом
ми спроквола п’ємо, а три слони пливучі
сховалися у іншу філіжанку;
допоки музикант не скінчить «Parco morto:

…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна;
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не прошурхотить уже;
а те,

Покосили мої полонини
так, що й досі поліг не згребу…
Я заграю в зозульку із глини,
спогадаю гуцульську журбу.

Я зірвусь проти Пруту й Дунаю,
я метнуся на Львів і Судак,
я

В з’ясуванні колін і племен
кров пустив я собі, й під лупою
проступили в літописах вен
Херсонес і вітри за Сулою.

Сонно в крові хитнулись віки,
аж із дна — в каламутному