Іван Малкович

Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в гаку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч,

Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло,
та бубнявіє чорна горошина —
Рядки у віршах, як порожні ясла:
сегорік не вродила конюшина.

Сегорік ні стеблиночки задарма:
лиш куриться

Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала

Я ще один із тих що обманулись
і відізвавшись із копальні хромосомів
піддався легкодухо на життя

покинув рай імлавої копальні
де — мов жива роса — тріпоче купно
невидиме зерно

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері,
не зупиняючись, тихо мене забере,
і в вагоні легкім, як Андріївська церква Растреллі,
ми поїдем в диму зеленавім печерських дерев.
Крізь

Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.

Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над’їдуть полки —
зазолотягь

Хор — то класична виставка горлянок
на тлі у фраки схованих мужчин,
що нарізно — абсурдні. Їхній чин —
пліч-О-плічність, гармонія, порядок.

Хор — ще я парад дзвіничок, у

Консерваторія — то ксилофон костей,
вібрація хребтів в музичних чорториях:

в дівчат-скрипальок на тоненьких шиях
містичний знак опівнічних гостей.

Мов Юда, скрипка знак кладе

…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу — злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;

Якщо дерево
яке дасть мені
останній рятунок
вже ось-ось догризатимуть
баби-яги
і отруйні змії —
чи хоч одне-єдине
літаченя
на криля мене
візьме?

Грудень – довгий тунель: задихаюсь, мовчу,
відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі;

упереміш з болотом сніги, і дорога в ребристому льоді
о, не доведи, щоб я в грудні упав, у

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю

Із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати

вони й літати ще не розучились
ще пурхають нівроку
ще в їхніх голосах відчутне щебетання

ти ж пам’ятаєш

Протяжні, щільні, вперті, гураганні
пронизують Його вітри, і змерзлим серцем
колотять в Ньому, як тугим зеренцем.
в достиглому горісі… Все — в тумані.

На вод яйиі, мов птах,

Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.

Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках

Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади…
О серце, що

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом
землю

Рутка в зеленім, хата в покрівлі,
в синім — ожина,
ива-маржина стоїть в надвечірнім,
ива-маржина.
Хату в покрівлі дощик покриє,
губи — ожину,
рутку ж зелену разом із леном

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

О. Лишезі

Іній,
вже й очерети змерзли:
навіть кінь — і той губами не відігріє
(він був колись конем і він це знає),
крізь нього йшли дощі; вони його й розмили