Іван Малкович

На хлібі — три пташки-зозульки, а тісто глевке — і тому
западається в центрі княгиня із князем на бричці:
зам’який і високий той хліб вже затягує в тістяну тьму
не лише молодих і

Грудень – довгий тунель: задихаюсь, мовчу,
відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі;

упереміш з болотом сніги, і дорога в ребристому льоді
о, не доведи, щоб я в грудні упав, у

При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

Моя сестричка — як синичка —
тАк вже смородину зриває,
мов кожна гілка —
таємничо
сумного чорта колихає.
І я не розумію —
що б
те означало, що в цім літі
найкраща з

Горіла сОсна…
Із пісні

Лисиці — в решеті вода — сосна за муром
росте — на зимному піску немає тіні —
Дунай з пісень повитікав, сини — невірні —
за них — на жаль — не

…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу — злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;

В. Герасим’юку

«Серед ночі себе не засвічуй»,—
ти сказав. А себе засвітив;
так, немовби тим світлом засвідчив
прірву віку, в якому ти жив.
Й ми жили… На плебейські

Дуже делікатне створіння
поет:
плаче
за кожною своєю сльозою.
Ось він всівся під опудалом —
спокоєм насолоджується.
Надлетіли три горобці,
перервали крильцями

Із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати

вони й літати ще не розучились
ще пурхають нівроку
ще в їхніх голосах відчутне щебетання

ти ж пам’ятаєш

Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в гаку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч,

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом
землю

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Купи рум’янку — рум’янися,
знайди львів’янку — оженися,
сиди врочисто у партері —
лиш не схиляйся при папері.
Ходи на виставки — дивися,
стань до картини — причешися,
раз

Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала

«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум’яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум’ятні, до кого
я

Ці беззвучні слова що нашіптую їх десь-таки западають
згодом певно наткнувшись на них ти пронизливо їх зрозумієш
і подумаєш — боже це ж він зізнавався в любові
і просився щоб ніч коло

Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як

Він:

— Було це так давно, що й родимок на тілі
я вже би не згадав: сузір’я їх сумні
ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить