Іван Андрусяк

зоря як дичина пройде поміж рядами
судини і кістки полуда і лайно
ти вибереш вікно як пам'ятку для дами
а дама не прийде і лишиться вікно

гортанна тінь руки на чорному

дівчина знає м'ясо зійшло з води
холод зайнявся за нами і вкрився бризом
холод як пава кигиче устань і йди
але щоночі зринає патруль над безом

мислимо вийти разом з кожного

я себе посеред ікони на дерево проміняв
і ніч прилипає до горла холодним вологим лезом
вони справді кожної ночі підбирають мені імена
і я прикриваю ними свій фіолетовий

складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства

однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а

Не возводять ні мости, ні вежі
псальмопівчі. Як тобі меж ними?
Доторкає до волосся вечір
язиком вологим і незримим.

Дівчинко, це прорізи цвітуть.
З меду квітка витече в

меж білих околів кастор і полукс
судяться за весну
мо повизбируєм їх по людськи
в одну труну

заради марії заради ясел
заради схованих в піраміді
повитікають з проколотих

гортанний – в захід – аспера
перистий – в проріз – лист
від патоки до пастора
інкубуси сплелись

перетин слова з променем
вирощує церкви
горбатого до повені
виводять з

На буфеті у пакеті
проживає чай.
Він до півнів аж до третіх
булька, як ручай.

І лепече, і лопоче,
заваритись дуже хоче,
і пахтить, як мед.
А як півень

і обезводнена цим житієм
духом сахари
каліґрафічно плетеш битлиєм
на марґіналі

пахне відлучена до корінця
ніч норовиста
і до грудей тобі нитка лиця
капле

слід на коліні – оздоба
слід у повітрі – листя
ліній твоїх ніоба
падає прямовисно

в пружну хвилину мурахи
н розриває а
не порахує бахур
вкраплених в синє

якщо рясніють — дай їм отрока
якщо візьмуть — переживи
цей степ загублений у потемку
важливіший від голови

безчестя — то вершина мрії
(суха як падаль висне мла)
з

парадокси розмножень звичайні як дріт
червоніючи світ обростає пилком
та западину тіла не винести вбрід
ні веслом розпанаханим ні язиком

фарба злущена з диму і риби цвітуть
і

на синій світ птахів злетяться інші
так само ще неторкані птахи
і хтось мені перелистає вірші
немов перелистає тельбухи

розріже пальцем губи дерев'яні
заговори чи не

Василеві Герасим’юку

1.
якщо ніхто якщо нікого
якщо нікому доведеш
що вороги пливуть до бога
як поцілунки на манеж
що королям на цілий вечір
розтасувати

відпостити всю зиму замість мене
хіба зуміє ця челядина
впаде звізда і оскоромить вени
зелений хрускіт теплого вина

питво солодке а провадить сушу
на рушникове листя тихо

Є у Стефи топи-топи,
в них Стефуся топа, топа,
лиш сестричку за дві ручки
хап!

Ця земля така твердюча,
як по ній топ-топати?
Відпущу сестрички руці –
упаду на

стільки крику в цих птахів
що нікому й не повіриш
врятуватися зумів
тільки бог в одежі звіра

місто скресло з пелюшок
і нікого не сховало
перерізав греблю шов
та чомусь

здиміє раптово і напружено
в реверанси зношених осель
те що перетравлюване душами
хлюпотіло й пінилось — усе

викришиться білим по червоному
на солодку паморозь

одноактовий день відкипів як смола
на дорогах безкровних ні серця — нікого
і покручений берег нудний як мулла
заховався покірно у темінь до бога

але ми ще зривали губату

поволі — так дозволено було —
земля й вода мінялися місцями
і ти не знав оракули чи грами
тобі прогнозували западло

верстав як тать історію судин
мажорних крил розтрощене