Іван Андрусяк

за розкішним притоном брудної як світ арагви
тінь стола одинока чи попіл загублених магів
жовте право на вітер де бритва на спомин ягве
утікає із лаку як з ножен в яких

чого мені далі чекати жінки і вода
піски і дерева в руці череватого будди
і тихий коханець покірно іде по слідах
цитуючи коло за колом лукаві талмуди

і день вимиває розморені

вимірювати запахом чи кроком
своє безумство зважишся чи ні
шкалу ридань як пута за пророком
карби перегортають водяні

розсердитись не стане зволікань
втекти не встигнеш

Доні снилися вночі
три плачі.

Перший плач
жував калач,
другий одягнувся в плащ,
а у третього плачу
парасолька від дощу.

Перший доню пригощав,
другий кицькою

У тринадцятім трамваї
завиває бегемот.
А чого він завиває?
Весь трамвай про це вже знає:
бегемоту ненароком
тицьнув хоботом ув око
необачний слон — і от
завиває

Толікові Дністровому

поети втікають від знуджених полчищ
їм втомлені кості ніхто не полоще
заладили знову останні чи перші
на голій долоні червоні черешні
губата

по інерції крик по інерції постріл з лука
хутірне зазимів’я перетяте полудою ґанку
і розпука як гроно як грижа як гра розпука
перед ранком життя опустошена перед ранком

де

не зимою не синім виляском
сином виразки крони й кореня
перестрибнути або вирости
місце каменя місце комина

обриваючи тіні липові
саду голого мерзлі хрящики
від великого

в брутально-білий часопростір
весна пручається — і все
дорога сполучає кості
недоруйнованих осель

і стеляться пробиті гнізда
крикливими птахами крил
що дочекатися над

наврочили — я пас чужих дітей
і зиму відгороджував від стайні
і тільки сад де ігрища летальні
переступали — вабив золоте

мережив клин — за граблі за русло
як босоногий (тиша

синієш синім плачеш босим
дітей годуєш волохатих
допоки братися за розум
на припічку чужої хати

миром казали — так і нині
опока сиплеться із глини
і не чекаючи

Плаксію, плаксію –
горошини сію!
Тобі, розбишако, –
на шапку.
Тобі, злюко, –
на руку.
Тобі, нечупаро, –
на палець!
Тобі, вередуле, –
на личко.

А в

Ходить доня по городу,
як… оса по бутерброду!

Обережно, обере…
ягідки усі збере.

Не в горнятко – тільки в рот.
От!

відпостити всю зиму замість мене
хіба зуміє ця челядина
впаде звізда і оскоромить вени
зелений хрускіт теплого вина

питво солодке а провадить сушу
на рушникове листя тихо

порозсипавши сутінки і шкло
порозбиравши вежі і залоги
ми виявляли що житття було
точнішим від своєї перемоги

воно трималось чіпко за полу
воно повільно дерлося до горла
і

за димом за струпом невидимі інші стихії
хорує над хором розгорнута кара нудьги
учора сказали вертайте голоблі на київ
сьогодні мовчали у степ розгортайте сніги

і дні непокірні

канцерогенний сад крізь мармур і нейлон
розстелює тобі циганські простирадла
і жовтопалий день як глина за селом
розчинений для нас меж простору і падла

ми жертвами були ми

Руслані Сироватській

покірно розпашіла пуща злаків
на тлі зими
дими над містом сірі і ніякі
а все дими

торгуючись над формою і змістом
де туск і грим

і днище солов’я сповите в павутину
і горло вітряка покинуте на вітер
і день що не зійшов перегортати світом
як папороть плести маркітний проріз тину

прозорий лист зерна в

Вже сім’я поснула вся,
лиш маленьке Порося
все блукає по росі,
щось шукає в спориші.
Каже: десь побіг на луг
мій найкращий в світі друг.
Не вернувся він і досі,
а у