Іван Андрусяк

Бабай грозиться бабаю:
– Ото по попі надаю!

Відповіда йому бабай:
– Ти тільки спробуй надавай!

А бабаїха: – От якби
обом потріпати чуби!

А бабаята, бабаята
як

Кіт коту котив м’яча –
і нявчав.
Кіт коту котив м’яча –
і мовчав.

Перестрілись два коти –
кіт кота перекотив.
М’яч спіткнувся об м’яча –
і його

вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки

дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки

так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом’яно-руда

так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів

тонкого сну знакоме відображення
на дні ріки — чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь —

любити і

нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете

за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка

за птахами і

текст як відмазка — живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не

1.
*
і цей рубець
до серця мурахи
де крихітка теплого меду
в згустку смоли

ти відпустила його у сад
ти знала висохнуть крильця на сонці
ворсинками вкриються

Ой ходила лебедиха,
та й у лузі, лу
пригорнула тихо-тихо
крильцем ковилу.

Ой ходила лебедиха,
та й у лісі, лі
притулилась тихо-тихо
крильцем до землі.

Полетіла

жу́кав собі жук-моріжук
сте́жкав де хотів і коли
зву́кав переважно на звук
а на світло завше світли́в
не́било жука цілий день
а земли́ло більше вночі
міг він налітати

такий конклав: ніхто не помирав
усі хто міг добралися уплав
а хто не вмів той дошукався броду
вода загусла як від слів коран
гірке повидло з непокритих ран
губилося на жовті

семимильні провини безсилі як крони дерев
їм замало повітря аби не зурочити простір
ти тікав не від них а від того хто їх забере
тільки див самоти відділяв перемогу від

остроголосні привиди речей
ще міняться ще несть їм ореолу
якого безу простір цей тече
яким крилом перегортає тору

мислитель масок викришив пісок
сліпі долоні як вершини

банда грала навиліт і росяні коси губила
на колосся падучі викапував пристріт гіркий
що сьогодні чекає товаришу степ чи могила
чи поранена птаха припаде до гирла руки

що

за краплею крапля сповзає під лід
обвиті губами цибаті штативи
ми гордо вивчаєм цей жадібний світ
як випите з ночі розморене чтиво

нам пити повільно ми випари п'єм
сльоза

і самоти береговизна
і ніч докришена в укіс
душа привиділась і висне
як закривавлений поріз

і крихти котяться зпівока
категоричні як сліди
пересувна мораль

Аж на море, аж на море
від’їжджають мухомори.

Проводжати на перон вийшла вся околиця.
Їде тато-мухомор, мама-мухомориця,
а за ними дружно в ряд двісті мухоморенят –
всі

коли цвіте лякація
усі птахи тремтять
і звірі всі лякаються
і люди гомонять
ховайтеся ховайтеся
вже бризнуло на цвіт
така страшна лякація
боятись її слід
тут паніка

є місце де вода не приживається
гаряча цвіль не втримує слова
як чорний танець гордого китайця
його печаль по череву сплива

є місце твору — ген аж поза титрами
коли фуршетом

ніч як вікно на схід мокра і довга
плакати треба вміти сказав професор
я не збираюся з вами складати договір
я лише хочу щоб ви не чіпали весел

в блисках епохи вода ні вашим ні