Григорій Чупринка

Штуки рідної мотиви,
Пісні рідної слова!
На сучасні переспіви
Єсть для вас струна нова.

Єсть для вас серця огненні
І огненна дивна гра,
Єсть для вас співці

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се
Дзвони носе,
Хто се він?

Знаю,

І
Нерви мої — струни;
Серце моє — ліра;
Як розходяться буруни
Диким виром серед мира,
Нерви-струни загудуть
Диким шалом.
Мов стихія б’є по струнах,
По серцях і

Все змарніло, все поблідло,
Гасне, гасне ясне світло;
Квіти білі, квіти сині
В’януть, никнуть в самотині,
Ароматами не дишуть;
Сонцем витворену думу
В чарах мороку і

Наче ворог пройшов по душі молодій,
Все понищивши цінне і миле, —
Так любов залишила в істоті твоїй
Тільки листя змертвіле, зотліле.

То ж була не любов, а болюча жага,
Тіла

Рви ромашки і левкої,
Рви квітки мої в саду;
Я зроблю тобі настої,
Де всі чари розведу.

Я навіку силу-вроду
Тим настоєм збережу;
Ласки сонця, фарби сходу
В кожнім

Гойдаючись, тіні в годині вечірній
З промінням срібляним свавільно злились
І, хвильку побувши у дружбі невірній,
Безжурно і легко навік рознялись.

Так саме розбили ми дружбу з

І
Нероздільний, тьмою спаяний,
В чорній масі тоне бір;
Мов сп’янілий, неприкаяний,
Я вступив в таємний мир!

Страхом-жахом в душу дмухає
Чорна нічка лісова,
Десь

(Поетичний жарт)

Викликає ясний дух
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки,
Вірш маленький, коротенький,
Без задуми, без вагання,
Без кохання, без

Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває, —
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.

Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,

Не в екстазі — декадансі,
Не в сновійнім хорім трансі,
А на вільному просторі
З буйним вітром в розговорі
Ти покажеш в дивнім творі
Силу велетня міцного,
Силу співу

З ким я серце розділю,
Де так палко забриніли
Перші думи, перші сили,
Де я знову спопелю
Перші витворені чари,
Що руїни освітили
Ясним сонцем із-за хмари?

Чую, чую в

І
Як живуть мири надземні,
Ми гадаєм з давніх пір,
Як там крешуть камні-кремні
Іскри-зорі з іскор зір.
Як живуть серця незнані,
Нерозгадані, мов мири,
Ніби огники в

Нас не спалять, нас не спалять
Цілі огнища купальські:
Наші думи, нашу пам’ять
Верне потічок Кастальський.

Ми вигнанцями в пустелі
Будем щастя добувати,
Для духовної

Вся в колючках, вся в гірляндах,
І в тернах, і в пишних квітах,
Вся в коштовних діамантах
І в блискучих огнецвітах
В млі горить моя мета —
І гріховна, і свята.

Вся

«Смертію смерть поправ…»

Великодній тропар

…… Кинь на глум,
Кинь на глум свої страждання,
Виснов світлих вищих дум
І високії жадання.

Хай углядять, як з

Виглянь, вийди,
Срібновидий
Місяченьку!

Загорися,
Підберися
Височенько.

На дороги,
На облоги,
На поляни

Кинь ласкавий
Блиск яскравий,
Світ

Батьку, постій! Головою понурою
Ти ще тепер не кивай,
Знай — лихолітньою грізною бурею
Я ще не стомлений вкрай.

Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі,

Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.

Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в

З жалем, з болем
Понад полем
Крик розноситься чаїний,
Наче в давні
Дні безславні
Плач рабині
На чужині.

То неначе
Мати плаче
За погубленими дітьми,
Що в