Григорій Чупринка

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

І
Тихо впала ніч-сновія.
Вся природа спить.
Я і ти! Серденько мліє,
О щаслива мить!

Я і ти! Серденька рідні
Б’ються як одно;
В їх акорди відповідні
В глибинах

(Хр-і А-й)

В небосхил задивившись далекий,
Де задумливо зорі горять,
Дві високі гілчасті смереки
Край заснулого саду стоять.

Місяць тіні од їх

Не вітром свавільним, радісно-буйним,
Не оживляючим шумом —
Осінь повіяла духом отруйним,
Осінь повіяла сумом.

Сумно поблідли малюнки природні,
Твори натхненної флори.
В

І
Здається, я крикну з душевного болю
І сон опівнічний навколо збужу!..
Охоплений міцно нудьгою-журбою,
Один по кімнаті ходжу я й ходжу.

Я більше не маю душевної

Лийтеся, спомини, в душу зомлілу,
Щастям навіки забуту…
В ніч таку місячну, в ніч таку білу
Вперше пила я отруту.

Вперше, захоплена чаром могутнім,
В серці почула я

І
Я стою на кладовищі.
Вечір. Сонце нижче й нижче.
Золотить горби й хрести
Блиск останнього проміння,
Наче хоче провести
Світ в довічне царство тління.
Смутком

Я дістану, я зірву
В вечір тихий
Без поміхи
Дивне зілля самовтіхи —
Таємничу Сон-Траву.

Од бурхливого життя,
Од тремтіння,
Од горіння
В світлих чарах ворожіння

Над полями, над яругами
Дощ летить,
Позолоченими смугами,
Нитками,
Сітками
Миготить.

Оживає все потомлене —
Хоче жить!
В краплях сяйво переломлене

Тремтіла свічка, палала свічка,
В труні сосновій лежала мати;
Якась байдужа, чужа черничка
Читала сумно святі кантати.

Маленькі діти, брат і сестричка,
В куточку грались,

Квітоньки ніжні лягли під косою;
Над свіжим покосом
Плакала, капала нічка росою
В жалю безголосім.

Плакали хмари. Вітри непрошені
Над ними ридали.
Вкупі лежали квітоньки

Тонкостеблі василечки,
І любисток, і шевлію
Коло хатнього крилечка
До схід сонця я посію;

А щоб дихали в кімнату
Ніжні пахощі в віконце,
Я посію руту-м’яту,
Як за

Друже мій! В годину ранню
Серцем чулим я замер…
Слухай пісню ж сю останню,
Що співаю я тепер.

Лине пісня в журних тонах,
Звук за звуком навздогін…
Так гуде на

Я покину, я покину
Дум юрбу бентежну
І полину, і полину
В височінь безмежну.

Там у хмарах, там у хмарах
Зникну я й розтану
І в небесних світлих чарах
Ясним духом

Ти, поете, з давніх пір
Сам собою тільки втішний,
Бо з тобою цілий мир,
Мир майбутній і колишній…

В сяйві сонця, в сяйві зір
Єсть до тебе промінь пишний!
Як то можна? Ти

Став Дніпро. Зомліли в сумі
Сніжно-білі явори.
Я один стою в задумі
Край гори.
Сила велетня закута.
Груди вкрив холодний лід.
Дід Дніпро, Дніпро-Славута
Смертно зблід.

Розпаливши світлим зором
Дивне полум’я в мені,
Ти летючим метеором
В світлорайдужнім огні
Десь в блакиті,
В ніжнім світі
Загубилась в далині.

Я один свою пожежу
В

Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори

Наче сонні, тиходзвонні,
Безнадійно похоронні
З вітром носяться пісні;

В їх злилися давні болі,
Спомин щастя, спомин волі
І прокльони голосні.

Тихий сон стуляє

Мов під білою наміткою,
Під мережаною сіткою
Спить діброва.

Не шумлять гілки привітнії,
І зв’ялила квіти літнії
Власть зимова.

Тільки де-де між заметами
Віє вітер