Григорій Чупринка

Батьку, постій! Головою понурою
Ти ще тепер не кивай,
Знай — лихолітньою грізною бурею
Я ще не стомлений вкрай.

Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі,

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!

Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки

Умирай, як смертельно підстрелений звір,
Що й стрільця розриває на шмаття
І побідно несе на широкий простір,
За небесну блакить в нерозгаданий мир
Всю велику жагу і

До великої покари
На розпутті при дорозі
Судять Байду яничари
В Золотім Галатськім Розі.

Суд скінчився.— Хлопці, гайда, —
Мовив сам Султан турецький: —
Люту смерть хай

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там —

Випливало з-за туману
З лихоліттям чорне зло
І з собою смертну рану
Юнакові принесло.

Не горіла, не палала
Чиста свічка воскова,
Як на камені лежала
Молодецька

Той — мудрець, чиї завжди свободнії
Над землею вітають думки,
Для кого дишуть камні холоднії,
З ким говорять квітки і струмки.

Бодлер

І
— Гей, гаю зелений,

Я, мов дух, в самоті
В чарівній висоті,
В невимовно-чудовому мирі,
Де горять,
Миготять
Зорі — свічі святі
В голубому ефірі, —
Красоті помолюсь
І

Вітер шалий, ніби п’яний,
Розігнав, розбив тумани,
Збив, підняв до небосхилу
Хмари пилу.
Проти шалу, проти сили
Буйно сосни зашуміли,
Сколихнулися дуби;
Вітер злий,

В хмарі, в мареві, диму
Чорну бучу підніму,
Грюкну в полі…
В чистім полі,
На роздоллі
Понесусь над сонним краєм,
Степом, гаєм,
Без розбору,
Піднімуся вгору,

Олексі

На пекучім тротуарі
В нерозлучній вірній парі

Похилились,
Зажурились
Два старці.
Два співці.

Кожен з лірою в руці.
Тільки ж більше не

Годі страждання! Кращії мрії
Я розбиваю на дрібні скалки!
Гибелі їхній потай радіє
Дух непокірний, палкий.

Все ж не даремно їх породила
Східного неба принадна краса,
В

Мамо, голубко! В співи тремтячі
Ти при мені виливала нудьгу, —
Знай, що сама ж ти в груди дитячі
З серця на серце звалила вагу.

Чуєш ти, мамо, спів мій пекучий,
Хворого

Дзвенять бринять співучі струни
І будять в людях співчуття;
Живе в їх дух довічно юний,
Окраса вільного життя.

Тремтять, летять вабливі звуки,
А з ними радощі, і сум,
І

Край гаю чорніє один на поляні
Змарнілий, потрухлий, обрубаний пень;
Йому вже не шкодять вітри-урагани,
Йому вже байдуже, чи нічка, чи день.

Яке кому діло, що все те

Серцю тяжко,
Серцю гірко…
Де ж ти, пташко,
Де ж ти, зірко,
Гей, лети, лети сюди!

Палом-жаром,
Жартом-сміхом,
Ніжним чаром —
Співом тихим
Чорну тугу

В нічку беззоряну
Ниву неорану
Дощик полив.

Там, замість житечка,
В теплеє літечко
Терен зацвів.

Щирим новаторам,
Щастя фундаторам
Будуть вінки:

Пітьми

Гомін, гомін на селі:
Співи, гуки з пересварками,
Легко пара од землі
Лине, в’ється в небо хмарками.

Б’ють в ковадла ковалі,
Ладять сохи, ладять борони;
Гомін, гомін на

Бушує, б’ється в берег море!
В незнаних органах чуття
Воно живе, воно говоре
Про вічний рух свого життя.

Бурхливі хвилі в піні білій,
Переливаючись, летять
І в неземній

Як весною тепла ласка
Гнала геть зимові сни,
Івасеві чулась казка
В тихім шелесті весни.

Вітерець легенько віяв,
Чулись крики птичих зграй,
А Івась сидів і мріяв
Про